Глава 17

За що солдати полюбили Палича, то це за те, що після тяжких боїв і непростих виходів («задача «плине кача»») він правдами та неправдами давав пацанам відпочити. Так було після Тік-Тока, так було зараз.
Вони сиділи на ПТД майже тиждень. Десь на третій день з госпіталю повернувся Орхан — одному Аллаху відомо, як він вмовив виписати його зі швами одразу у частину. Він одразу сів перебирати амуніцію та почистив автомат, і за ним почали виходити зі ступору і всі інші. Врешті-решт, війна не закінчилася, і сидіти по хатах весь час вони не будуть.
Нога у Бармена пройшла. Відділення знову було боєздатним, і наказ не забарився.
Знову стара «емка», яка, мабуть, бачила ще Бахмут, знову висадка біля Слона, знову той же маршрут посадками.
Мало кому вірилося, що відділення виходить сюди усього учетверте. Так багато часу, здається, пройшло, і так багато вони прожили.
Вже був загиблий Гриб. Вже був поранений Орхан. Про те, що пережив Гетьман, не говорили взагалі.
Це просто робота.
Це просто робота.
Це просто робота.
Бармен, який пропустив останній вихід, помітив, наскільки змінився пейзаж. Вигоріла на сонці трава кидалася у очі, дуже пасуючи до посічених до голих стовбурів дерев. Траншеї обсипалися, поля, дороги та посадки вкрилися новими воронками. Завантажені на поїзд міни та снаряди, які потім перевантажувалися руками солдатів у вантажівки для того, аби пізніше бути перевантаженими ще раз або двічі, вивантаженими на землю десь біля вогневої позиції, і врешті-решт покинути ствол гармати і за хвилину чи півтори вибухнути, завдавали землі безлічі ран. Відверто, значно більшої кількості, аніж вони завдавали їх людській плоті, яку і були призначені рвати на шматки.
Технічно, це була не зовсім правда. Знаряди мали різне призначення.
Деякі знищували укріплення. Якісь задимлювали маршрути і території, маскуючи своїх, а якісь навпаки — освітлювали противника вночі. Якісь запалювали суху стерню. Але врешті-решт все зводилося до того, щоб люди помирали. На війні все робиться для того, щоб люди помирали. Навіть рятуючи життя одних людей, ти робиш це для того, аби помирали інші.
Зміна на позиції була швидкою.
— Ну що тут?
— Та більш-менш.
— Штурмували?
— Ні, тільки трохи обстрілювали.
Брудні замурзані нечупари, солдати Сухопутних військ Збройних сил України, покинули траншею. Спітнілі, але дещо чистіші і менш втомлені нечупари, солдати Сухопутних військ Збройних сил України, змінили їх для того, аби, якщо все буде добре, за дві доби так же само покинути траншею.
Одні траншеї могли змінюватися іншими, західніше чи східніше від попередніх. Більш чи менш глибокими. Підвалами заводів та погребами у сільських дворах. У піску і у багнюці. Сухими та залитими до пояса водою. Але це завжди було одне і те ж, і не було з цього виходу, і не було ані кінця, ані краю — лише паузи, коли тривалі, а коли коротші, які, тим не менш, завжди закінчувалися, і від того паузи ці були хоч і не зайвими, але певною мірою беззмістовними: кожен все одно знав, куди він повернеться опісля.
Мабуть, саме тому Орхан не став затримуватися у госпіталі. Не було причин відтягувати неминуче. Саме тому прийшов до війська сам у перший день мобілізації. «Адже рано чи пізно всі там будемо», — сказав він Бармену у навчальному центрі, а Бармен розповів, як з тими ж словами колись пішов на війну його батько, і у школі серед усіх однокласників тільки він мав батька з медалями і без ноги.
Це, з іншого боку, також було питанням гордості та самоповаги, а Орхан мав у надлишку і того, і того. Занадто часто у школі він чув кепкування про своє ім’я, смагляву шкіру та відвідини мечеті. Нема кращого способу довести, що ти на цій землі не випадково, аніж воювати за неї.
Якщо до чогось можна було звикнути, то це був звичний захід на позицію Гараж. Звичний маршрут, та ж сама позиція, та ж сама траншея і ті ж самі нори. Ландшафт дещо змінювався, і важко було сказати, що впливало на нього більше. Артилерія працювала потужно та хаотично. Лопати працювали систематично і цілеспрямовано.
Сутінки спускалися на поля, лісосмуги, запорошені дороги та залишки сіл. Разом з ними спускалася прохолода. Артилерійська канонада майже припинялася — принаймні до того моменту, коли у небо піднімуться нічні «пташки», які дадуть цілевказання та коригування.
Орхан заступив на чергування першим, і сидів на позиції, слухаючи цю тишу. За якісь сто метрів звідси у лісі сиділи росіяни, і, мабуть, намагалися потроху підібратися і окопатися ближче. Чому за ці сто метрів «сіряка» не боролися вони, Орхану було незрозуміло.
Сутінки змінилися ніччю, ніч — днем, прохолода — спекою, а потім день знову змінився сутінками. У цих сутінках, щойно Орхан змінив на СП-шці Глухаря, і пролунав той свист «їхньої» міни.
Орхан присів лицем до стіни траншеї, і міна вибухнула зовсім поруч десь за спиною. Оглушений, він навряд чи почув, а радше відчув, що Глухарю пощастило менше, ніж йому.
Глухар лежав просто за поворотом траншеї, обличчям униз, наполовину засипаний землею. На штанах розтікалася пляма крові, і Орхан, зірвавши закріплений на аптечці побратима турнікет, почав накладати його на ногу:
— Нічого, братику, все нормально, зараз, зараз... — він судомно намагався протягнути рятівну стропу під таким важким зараз стегном. Глухар стогнав і намагався перевернутися. — Лежи, лежи, Дімка, все нормально, все нормально...
Довго, непростимо довго він затягував на нозі турнікет і закручував вороток. Нарешті, затягнувши до останнього (і до дуже гучних і виразних матюків Глухаря), він видихнув і притулився спиною до стіни траншеї.
— Зараз, друже, зараз перевірю іншу ногу, тільки передихну трохи, — у Орхана почало паморочитися у голові. Він спробував встати, і, втративши рівновагу, сторчма заїхав головою просто у землю і впав на бік поруч з товаришем. Рукою чомусь помацав себе за штани нижче спини і відчув, як по них розтікається щось липке.
— Ах, твою ж, сука, маму, і мене зачепило... — і перед очима поплила сіра земля траншеї, зелений камуфляж на штанах Глухаря, і ось ця чорна полоса турнікета на них, на якій він так і не записав час накладання, а мав же записати, обов’язково мав записати...
І очі його закрилися.