Глава 15

Чотири дні минуло як один день, і хоч нікому не хотілося, а довелося знову вантажитися у «емку». Їхали цього разу разом з пацанами, які мали вивезти поранених. Солдатське радіо «Слон FM» повідомляло, що поранених двоє і що зачепило їх скидом з дрона ще зранку. Розуміючи надійність цього джерела, Бармен би не здивувався, якби там було четверо з кульовими.
Емка почала розвертатися.
— Приготуватися! — чорта з два хто почув, але всі і так знали, що він кричить.
Першими вискочили двоє бійців групи евакуації, за ними Терикон і Орхан. Бармен ступив слідом за ними і полетів уперед, зарившись стволом автомата у землю, а на додачу ще болісно отримав по спині власним рюкзаком.
Гетьман ледь не наступив на нього, схопив за лямку броніка і допоміг підвестися, але стати на праву ногу Бармен не зміг.
— Що?
— Нога...
— Іти можеш.
— Хрін там, я стояти не можу.
Орхан чи то відчув, чи почув, що щось не так, розвернувся і підбіг до них. Вираз обличчя Бармена і його елегантна стійка на одній нозі у повній амуніції говорили самі за себе.
— Рацію давай і застрибуй назад.
Потім Орхан озирнувся на бійців, які скупчилися поруч:
— Погнали на позицію, швидко! Не стійте тут.
Бармен неслухняними пальцями дістав рацію з підсумка, передав її Орхану.
— Застрибнеш назад сам?
Денис кивнув.
— Все, не прощаємося, — і пішов наздоганяти групу.
Тим часом поранених уже занесли усередину (треба ж, дійсно двоє, як і казали). Бармен вхопився руками за край апарелі, застрибнув на одній нозі всередину і впав на лавку.
— Що, ну його нафіг, у ті окопи лізти? — спитав один з тих, хто приїхали на евакуацію.
Він не відповів. Просто відкинувся назад і закрив очі.
Зрештою, всі ці дні він думав тільки про те, що не хоче знову на війну. І завдяки своїй власній незграбності (спеціально би вдалося так приземлитися? Та чорта з два) сьогодні дійсно на неї не потрапив.
«Емка» летіла назад, доставляючи поранених на стабілізаційний пункт. Бармен ще не знав, що нікому там не буде діла до його гомілкостопу, і тільки за годину Орхан доповість Паличу по рації, що Бармен десь на стабіку, ще за дві години Джун нарешті приїде пікапом і повезе його далі — у справжню лікарню, куди стікалися поранені з різних стабіків і де теж були важливіші справи, аніж чиясь підвернути нога.
Врешті-решт, десь зранку йому зробили рентген, написали на маленькому аркуші паперу назву мазі, по яку одразу збігав у найближчу аптеку Джун, і відправили лікуватися «амбулаторно за місцем проживання».
Втомлений Джун ледь не засинав за кермом, збираючи всі ями на дорозі, але ані побита життям Navara, ані Бармен того не помічали. Їхали «швидкі», їхали пікапи, їхала броня — війна вночі, можливо, трохи збавляла оберти, але не зупинялася.
Врешті, вони зупинилися біля будинку. Джун заглушив мотор, відкинувся у кріслі і прикрив очі. Потім раптово глипнув і різко розвернувся до Бармена:
— Чорт, а ти якого біса мовчиш, що я тебе додому не завіз.
Але Бармен солодко спав і аж ніяк не міг помітити, що автомобіль стоїть біля хати головного сержанта взводу.
Він проспав у машині до самого ранку. Спав би і далі, але закортіло відлити. Рюкзак, броня та зброя так і лишилися на задньому сидінні. Чортихаючись, їх власник боком виліз з машини, обережно сперся на носок підвернутої ноги, і ледь не зарився носом (тим, що на обличчі) у землю.
— М-да, блін, херові справи, доведеться сцяти стоячи на одній нозі, — пробурмотів він.
Зробивши справи просто під колесо, він, так само чортихаючись, заліз назад на сидіння. Заглянув назад — ага, ну хоч черевик не загубив, лежить під сидінням. Та і біс з тим черевиком, все одно він на ногу не скоро йому налізе.
Літнє сонце наполегливо світило у обличчя, і заснути більше не виходило. Нога нила.
Бармен знайшов у бардачку куплену вчора мазь, розтер гомілкостоп. Мазь лишилася на руках тонкою масною плівкою, і він спробував витерти їх об штани. Це принесло результат — тепер масними були не лише руки, а і штани.
Ставало нудно. Денис виглянув у вікно, оцінив відстань від авто до будинку. Оцінка ця йому не сподобалася, і він продовжив нудьгувати, час від часу поглядаючи на годинник. Годинник йшов повільно, ще повільніше, ніж час зазвичай тягнеться у армії.
Пройшло дві години. Дві години надворі не відбувалося нічого. Не то що нічого вартого уваги, а взагалі нічого.
Радіо не працювало, та і ключі Джун, на відміну від його зброї, забрав з собою. Це ж треба додуматися — лишити автомат просто так лежати у машині! 
Нарешті з будинку вийшов Джун.
— Що ти, нудьгуєш? — підморгнув він Бармену.
— У твоїй консервній бляшанці дуже бідна бібліотека. Передай власнику, що читати дуже корисно для мозку. Це та штука, якою сержант має думати, якщо що.
Марк тяжко зітхнув:
— Думати мають офіцери. І взагалі, Ден, яка ти тяжка людина. Я до тебе з усією душею, вожу тебе по лікарнях, мов рідну дитину, а ти мені ось так віддячуєш.
— Боже-боже, що ж він скаже, коли дізнається, що я йому колесо машини обісцяв...
Перехопивши запитальний, усміхнений і дещо здивований погляд, Бармен додав:
— Ой, я це вголос сказав?
Джун сів за водійське сидіння:
— Знаєш, ну дякую, що не всередині. Поїхали, додому тебе відвезу, кривенька качечка.
Navara голосно чхнула мотором, гучно і рівно загуділа, і зашурхотіла шинами об асфальт.
— 350 метрів, твоя найкоротша поїздка на таксі! З вас 200 гривень! — бадьоро відрапортував водій, зупиняючись під будинком.
— Я по УБД.
Бармен намагався вийти з машини. Виходилося погано.
— Ех, качечка, а тобі ще бронік і автомат заносити... Гадки не маю, як ти будеш це робити, — Джун продовжував знущатися, але, тим не менш, дістав з автівки все барахло і потягнув його всередину.
— Агов, є хто вдома?!
Бармен чи то сів, чи то впав на лавку поруч з домом:
— Нема нікого, всі на війні. На фронт всі пішли, во.
Дістав з кишені штанів ключі і кинув їх товаришу.
— Та ну твою маму, ну у мене ж руки зайняті твоїми шмотками! — ключі полетіли кудись у траву, а Джун згадав незлим тихим словом Бармена і кількох його близьких родичів.
Нарешті, Бармен дошкутильгав до ліжка, увімкнув телефон, дістав з баула під ліжком снікерс і, доповнивши його пляшкою кока-коли, яка і так стояла поруч, почав перечитувати новини та переглядати сторі, які пропустив за останні пів доби. У новинах відбувалися бойові зіткнення, у яких Росія несла тяжкі втрати. У соцмережах люди цьому щиро раділи.
Дехто з цих людей пів року тому закрився у квартирах, не подаючи жодних ознак життя, перечекав дзвінки з військкомату та особисті візити, і зараз непогано себе почував десь там далеко від війни. Дехто ще раніше, років у 20, вже був тяжко «хворий» і не міг служити в армії ну зовсім ніяк. Хтось вчасно завів двох дітей, хтось почав дуже ретельно доглядати за хворою тещею, хтось раптово виявив жагу до знань і опинився у аспірантурі. Бармен опинився тут.
Він не зогледівся, як телефон випав у нього з рук — Бармен знову заснув. Розбудив його Джун.
— Двері відчинені, зброя лежить — заходь хто хочеш, бери що хочеш.
Денис зиркнув на годинник — була шоста година. Потягнувся до пляшки з колою (варто би зуби було почистити, але пити хотілося дужче).
Джун кинув біля ліжка костур:
— Тримай, кривенька качечко. Досить симулювати і уникати виконання службових обов’язків. Без тебе справи у взводу йдуть не дуже.
Щось відчувалося у його голосі. Щось нехороше. Бармен боявся запитати, але відчував:
— Хто?
— Гриб «двісті», Орхан «триста». Обох уже забрали, поїдеш зі мною у лікарню?
Денис підхопив милицю і, ледь ступаючи на ногу, пошкутильгав надівати черевики. Звісно, він поїде. Як він може не поїхати.
У автівці вони сиділи мовчки. Хоч обоє знали, що рана у Орхана легка і що місяці за півтора Гриб повернеться як новенький, але, чорт забирай, це все одно була смерть, справжня смерть, яка гуляла поруч з ними стежками, яка щоденно сиділа у них на плечі, чергувала разом на спостережних пунктах і ночувала на одному карематі у норі.
Злий змучений сержант впустив їх до імпровізованого моргу у підвалі:
— Чесно кажучи, не розумію я вас. Все ж нормально буде, навіщо вам треба зараз дивитися?
Бармен знизав плечима:
— Побратим.
Сержант чортихнувся:
— Тьху, ну то надивишся ти ще на живого. А зараз побачиш — довіку не забудеш.
— Нехай.
Тепер знизав плечима сержант:
— Нехай — то й нехай. Клим Маслюк, солдат? Он у тому пакеті.
Джун відкрив блискавку на чорному мішку для трупів. Бармен подивився на сіре брудне обличчя, яке ще зовсім недавно було чистим та рум’яним, і його ледь не знудило. Він змусив себе подивитися ще раз, потім розвернувся і поплівся на вихід.
Джун закрив пакет і його наздогнав:
— Постарайся не задвохсотитися, бо будеш так само лежати. А ти, чесно кажучи, і живим виглядаєш не те щоби дуже презентабельно.
— Іди нахер, — огризнувся Денис.
— Ладно, не ображайся, військовий. У нас до смерті своє ставлення, послужиш довше — зрозумієш. Тим паче ми ж знаємо, що цього товариша нам незабаром повернуть живим і здоровим.
Вони піднялися з підвалу у коридор. Джун продовжував:
— От що паскудно, так це полон. Коли я служив контракт, у нас одного обміняли. Чесно кажучи, краще би він застрелився, ніж здався. Не дай боже нікому таке пережити.
На щастя, вони зустріли Орхана, і Бармен не мусив продовжувати цю розмову. Йому було огидно: так, ніби говорили при ньому не про його полеглого товариша, а про якусь чумну скотину. І сержант цей незнайомий, «могильник», бляха-муха, і Джун — від нього не очікував, але, мабуть, близькі стосунки з мерцями накладають свій відбиток.
Орхан стояв біля позначки «Церебрально-інформаційний кабінет». На дверях красувалася величезна червона табличка «Вхід СУВОРО заборонено!»
— Сказали, про всяк випадок треба залізти мені у голову і записати все, що там є.
— Це правильно, з рук вітчизняної медицини не всі виходять живими, — посміхнувся Джун. — Що у тебе?
— Та якась дрібнота у спині. FPV прилетіла поруч з Грибом, він більшу частину осколків прийняв.
Слово за слово, зібравши докупи шматочки інформації і чуток, вони зрозуміли загальну картину: русакам саме сьогодні вдалося якимось чином винести трохи прифронтового ППО та РЕБ, і у це вікно увірвалися дрони, від яких тепер потерпала піхота на передньому краї. Особливо потерпала там, де траншеї були накопані в українському стилі — по коліно. Частині груп дісталося під час заходу на позиції.
Тепер цю піхоту виносили з полів і посадок і швидко відправляли далі на евакуацію — лікарні і стабілізаційні пункти не справлялися з навантаженням. Орхана хотіли не розбираючись відправити до Харкова, але він матюками та погрозами («у мене ж подряпина, я довше кататимуся, ніж мене лікуватимуть!») змусив лишити його тут.
Далеко не всі поводилися так само. Багато хто був відверто радий, що принаймні для сьогодні війна для нього закінчилася. Героїзм та невтомна самопожертва личать книжкам, фільмам та пропаганді.
Привозили і загиблих. Їх клали у чорні пакети і спускали у підвал — їм термінова евакуація була вже ні до чого.
Хірурги тампонували і шили, медсестри завозили та заводили бійців у операційні, подавали інструменти, саджали нашвидкуруч прооперованих або принаймні перев’язаних у автобуса, клали тяжких у «швидкі». Так багато роботи вони не мали вже давно.
Орхан вийшов з кабінету за пів години, саме вчасно: з криками «Мурад! Мурад!» по коридору, немов фурія, пронеслася огрядна медсестра — виявилося, що все ж Орхан поїде зализувати рани подалі від фронту. Весь войовничий запал Орхана кудись подівся, а Джун та Бармен не збиралися сперечатися і поготів.
Вони посадили побратима у маршрутку, послухали черговий жарт про «та тут всі по УБД» і сіли у авто.
Приїхав ще один пікап. З кузова недбало скинули вниз три тіла.
Такого вже Джун стерпіти не зміг:
— Алло, бляха-муха, бійці! Це наші полеглі, а не мішки з картоплею!
Один з двох бійців, що привезли загиблих, повернув чорне від засмаги, пилу та поту лице:
— Сержанте, при всій повазі, це не ви весь день возите двохсотих.
Джун закипів:
— Ти думаєш, я перший раз труп бачу? Чуєш, ти!..
— Чую, чую, не глухий. А тепер дивись сюди, — солдати потягнув Марка за рукав. — Перший: осколкове у руку. Турнікета нема, і на броні теж нема, і аптечки нема. Другий — посічена нога, турнікета нема. Третій турнікети послабив, бо, бачте, так йому ногу відріжуть. Забирали ми його живим.
Він подивився Джуну у обличчя:
— Ось цих суїцидників ми сьогодні весь день вивозимо з посадок. А, як на мене, краще би вони там лишилися, бо їхня заяча душа не варта ламаного гроша, — і, на підтвердження своїх слів, плюнув у бік трупів.
Джун отетеріло дивився на тіла. Інший військовий, той, що теж вивантажував трупи, підійшов ближче:
— Все так і було. Всі троє були би живі. Навіть вийшли би самі, якби не знали...
Бармен не зрозумів і перепитав:
— Якби не знали чого?
На нього подивилися як ніби він був несповна розуму:
— Якби не знали, що воскреснуть, мов Ісус.