Глава 14

Пацанів не чіпали — вони відсипалися вдома. Крім Глухаря, якого відвезли «прокапатися» від контузії, і він відсипався десь у лікарняній палаті.
Бармен встиг повідомити Джуну про те, як Гетьман збирався застрелитися, і тепер Джун ламав голову, що з цим робити.
Добре би було прогнати всіх, не лише Гетьмана, через психологів, але після армійського психолога рідко кому ставало краще. Поки військовий може виконувати завдання за призначенням, він мусить їх виконувати. А коли не може, то чим йому вже допоможеш?
Поки бійці відбивали штурми, весь батальйон стояв на вухах: втрата позиції і п’ятьох бійців, та ще й там, де цього не очікували — це надзвичайна подія. Потім, відбиваючи Тік-Ток, загинуло ще троє. Нарешті, вдалося підтягнути резерви — десантників з 80-тої, які, здавалося, дуже легко, ніби все життя це робили, відбили і зачистили ту чортову посадку. У них, здається, обійшлося одним легким «триста».
Більшість тіл — і трьох невдалих штурмовиків, і трьох безталанних воїнів з Тік-Тока — винесли теж десантники. Двох останніх (а забобонний військовий і тут сказав би «крайніх») забрала група Бармена.
Десь там у штабах комбат отримував по шапці, передаючи цей імпульс далі вниз ротним і взводним. Хоча справжні винуватці, які дали захопити себе зненацька, лежали зараз у пакетах.
Джун сидів під деревом на траві неподалік від будинку Бармена, курив і спостерігав. Будити не хотілося, але і пропустити момент, коли бійці встануть і почнуть знімати стрес, теж. Кілька разів поривався встати, але зупинявся: врешті-решт, що він може їм зараз сказати? Його не було з ними там. І якщо вже бути відвертим, то за ці три дні вони пережили більше, ніж він за всі три роки контракту.
З будинку вийшов Орхан. Побачив Джуна, махнув тому рукою — мовляв, заходь.
Вони потисли один одному руки:
— Ну що ти?
— Та хоч би що.
Орхан уже був підстрижений і явно встиг зранку помитися. На вигляд йому дійсно було хоч би що.
— Пацани як?
Орхан знизав плечима:
— Та сплять ще, здається.
— Добре, я піду тоді, набери як прокинуться.
Але набирати не довелося: на подвір’я виповз Бармен, і Джун, згрібши того в оберемок, зі словами «пішли гуляти» потягнув за собою.
Бармен вдавав з себе заспаного та втомленого, але насправді просто не був налаштований на діалог. Проте Джун не здавався, і вже за кілька хвилин той скинув з себе напускну втому і почав говорити. Говорив він багато і довго: про те, як зайшли, як чули переговори у рації, як відбивали штурми, як він зовсім забув про кулемет і як вчасно згадав про нього Гриб, як закінчилася вода і як Гетьман намагався покінчити з життям, і як нарешті вони дочекалися своїх, як спрагло пили, і як наприкінці, коли, здавалося, вони уже майже вдома, їм наказали виносити тіла.
Джун не зупиняв цей монолог і не вставляв ані слова: Бармену треба було випустити пар, скинути зайвий адреналін.
— Марку, якого чорта ми мали там віддуватися за те, що ці придурки проспали? Якого біса ви не могли нас вивести звідти?
Джун поглянув йому у очі:
— Ден, я тобі розповім, але ти зараз все одно не будеш мене слухати.
Бармен розпалився:
— А ти спробуй! Давай, здивуй мене!
Джун глибоко вдихнув:
— З чого почати? З того, що на Тік-Тоці були дійсно кретини? Так вони мертві.
Бармен хмикнув:
— Тільки вони тепер «відпочивають», а мені за пару днів знову назад.
Джун посміхнувся:
— О, наївний чукотський хлопчику! А як ти гадаєш, якою буде подальша служба цих ідіотів? Як думаєш, заслужили їхні командири вазелін чи підуть на нараду до комбата так? О, друже, ти навіть не уявляєш, що їх всіх чекає за такий провтик.
Звісно ж, Бармен не був здатен сприймати логіку та факти, тому Джун звертався до емоцій:
— Весь батальйон вже знає про них. І про те, що троє пацанів лягли на штурмі потім, теж. І про вас, повірте, теж всі знають. І ви всі красунчики: і Гриб, і Гетьман, і навіть твоє незадоволене набундючене рило — це рило героя, ух, розцілував би!
Денис витиснув щось схоже на посмішку, але вийшло схоже на гримасу, коли начальник вдесяте розповідає один і той же несмішний анекдот:
— Ні, дякую.
— Та я і не збирався, вам ще сьогодні комбат буде руки тиснути. До речі, подзвони Орхану, хай проконтролює, щоб пацани не нализалися.
Бармен огризнувся:
— Дорослі люди, самі розберуться, що їм робити.
Не те щоби Джун дуже переймався за те, щоб після тяжкого виходу козаки не потрапили комусь на очі п’яними. І комбат нічого би не сказав. Просто треба було зайняти голову Бармена чимось.
Але Бармен, незважаючи на потрясіння, твердо відчував землю під ногами. Джун цього не помічав, аж доки той не зупинився, і дуже тихо не сказав:
— Насправді, я не хочу туди повертатися. Просто не хочу. Не можу навіть уявити.
І до цього Джун був не готовий.
Вони якраз підійшли до маленького магазинчика, який вже відчинився.
— Пішли, бахнемо по огидному американо та морозиву. А на позиції найближчим часом комбат вас не відправить, він нормальний мужик, все розуміє.
Але, звісно ж, війна сьогодні не закінчиться, і рано чи пізно вони підуть на позиції. У цьому і проблема: після кожного виходу у посадку буде наступний, після кожного штурму — хоч свого, хоч ворожого — буде ще один, і навіть після виходу у тил буде повернення на фронт. Нескінченні кров, піт та сльози. Цьому нема ані кінця, ані краю, і Джун знав, як це виснажує.
Продавчиня у цьому, здається, одвіку прифронтовому місті звикла бачити різних військових. Тих, хто тут вже давно і не вперше, і тих, хто навіть не уявляє, що на них очікує. Тих, хто щойно виносив загиблого побратиму, і тих, хто ніколи не буває в окопах. Тих, кого ніколи не побачиш тверезим, і тих, котрі не п’ють. Тож і тим, хто запиває морозиво кавою, теж не здивувалася — врешті-решт, життя військового коротке, і у ньому так мало життя, що потрібно за короткий час встигнути здійснити якомога більше бажань.
За кілька кілометрів прилетів Іскандер. Вони оглянулися.
— Відлити треба, — сказав Бармен, ніби ця потреба якось була пов’язана з прильотом, і пішов до найближчих кущів.
— Шо, сциш коли страшно? — вишкірився Джун.
— Сцю, коли є чим, — парирував той. Сеча досі була коричневою і смердючою через зневоднення. Але, як писав Ремарк, струмінь бив ніби з шланга. І щось він там писав ще про те, що смерть у Росії була липка та смердюча. Мабуть, тому росіяни і їхали помирати в Україну.
Хоча здавалося, що сьогодні можна викинути всі клопоти з голови, Джун потай написав Орхану «прослідкуй, щоб не бухали», і, отримавши «++» у відповідь, потягнув Бармена («та дай ширінку застібну») курити кальян.
Покурити їм не вдалося, і не через те, що заклад був зачинений, а через дзвінок Палича, який наказав всім привести себе у порядок і бути вдома. Потім подзвонив ротний, і Джун на підвищених тонах пояснив тому, що відпочинок солдатів після війни не включає підшивання комірців та стройову підготовку. За це Джуна пообіцяли відправити у резервний батальйон, що насправді і було його нездійсненною мрією.
Потім Палич приїхав, подивився, що всі більш-менш підстрижені та умиті, а що форма складається з шортів і капців — ну то погода така.
Потім приїхав ротний («ви, бляха-муха, військові, чи хто?»), і всі вдягнули штани, черевики та кітелі.
А комбат того дня так і не приїхав.