Глава 13

Виходити вони почали під ранок — була якась затринка з бронею. Колоною, один за одним, розтягнувшись по посадці. Знесилені, а проте повернення додому додавало сил.
Мабуть, це було фантомне відчуття, але Бармену здавалося, що посадка зберігає на собі сліди боїв останніх кількох днів. Що раніше тут не було розривів, а гілки не були зрізані осколками. Що це все трапилося напередодні.
Вони вийшли на Тік-Ток. Місцями десантники поглибили траншею, але неозброєним оком було помітно, що сюди останнім часом добре прилітало.
Похмуро привітавшись з вартовим, вони вже збиралися йти далі, але їх наздогнав окрик:
— Стійте! Двохсотих заберіть!
Бармен, дивуючись, відповів:
— Чому ми?
Десантник у «флектарні» теж здивовано, хоча явно навмисно, сказав:
— А ти бачиш тут ще когось? Сьогодні тільки ваша маршрутка їде.
Бармен зітхнув:
— Мужик, ми майже чотири доби...
— Знаю. Але пацанів треба забрати. Точніше, те, що від них лишилося.
Тепер Денис помітив два чорні пакети.
— Вони вигоріли майже повністю, донесете.
Він кивнув, махнув рукою хлопцям — мовляв, забирайте. Гриб з Гетьманом взяли пакет вдвох, Орхан закинув собі другий на плече.
— Що тут загорілося?
Десантник у камуфляжі бундесвера хитнув головою:
— Та нічого тут не загорілося, орки он лежать у сусідній норі. А це вони тіла знищували.
Сил дивуватися вже не було, але питання у очах Бармена читалося, і вартовий пояснив:
— Вони навіть тіла наших не обмінюють, щоб не клонували. Палять, підривають, виносять. Своїх не забирають, а наших забирають. Гниди...
Бармен починав розуміти, хоча й не до кінця:
— А чому без тіла ні?
Десантник сплюнув:
— Без тіла рахується безвісти зниклим. Поки не знайдуть або не визнають «двохсотим». Рахують, що типу як може бути живим. От і доводиться з трупами носитися.
Денис покивав головою. Потім схаменувся, поглянув праворуч — група відійшла вже метрів на сто.
— Добре, ні пуха, чоловіки, — і пішов доганяти.
Поки вони виходили на точку збору, кілька разів працювала артилерія — бозна чия, наша чи ворожа, але ніхто вже не падав, бо навряд чи би зміг встати. Бармен не впевнений був, чи взагалі хтось, окрім нього, звертав увагу на виходи артилерія.
Солдати донесли пакети, які дійсно були легкими, ніби там не тіла дорослих чоловіків, а дитячі.
Група сховалася у посадці, чекаючи на броню добрі пів години. Знову стара добра «емка», у якій було досить простору і для п’ятьох живих, і для двох загиблих. Від такого сусідства було дещо не по собі, але, здається, крім Бармена, ніхто не зважав.
Вони поверталися додому.