Глава 11

Як Бармен і очікував, російська піхота знову полізла надвечір. Так же само у сутінках по посадці, замість підійти тихо і приховано — обстрілюючи окопи здалеку. Не для того, щоб когось поранити чи налякати — для того, аби не було страшно самим.
Орхан методично прострілював зеленку, і Бармен сподівався, що це достатньо заважало ворогу підійти. Він не одразу почув стрілянину праворуч — на Тік-Тоці теж починався якийсь дебош, але до нього йому поки діла не було.
Десь у посадці почулися глухі розриви і лайка. А може, лайка йому почулася. Ну звісно, як би він почув когось за кілька десятків метрів, коли майже над вухом у нього стріляли з автомата?
Знову розриви, але перед ними вухо вловило виходи АГС-а на 10 годину.
— Гетьман, це ж «гасік» працює? — Бармен спробував перекричати звуки бою, бо вже не був певен, чи не підводить його слух.
— Та ніби!
Бармен опустився на дно траншеї, сподіваючись, що так його почують краще, і спробував доповісти. Вочевидь, це мало допомогло, бо у відповідь прохрипіло щось схоже на «повтори, не пройшло». Бармен повторив ще двічі.
Вочевидь, росіяни якось відкоригували гранатомет, бо наступні розриви лягли майже біля траншеї.
— Вниз, вниз! — заволав Бармен і впав на дно траншеї. Гетьман зробив за його прикладом, і навіть Орхан, якимось чудом почувши, озирнувся на них і присів.
Поки ВОГ-и вибухали на бруствері, ні про що інше ніхто не думав.
Два. Ще два. Ще два.
Пауза.
Пауза затягувалася.
І тут справа розкотисто пролунала черга.
Черга вивела зі ступору Бармена — ну звісно ж, поки їх обстрілював АГС, піхота поруч нікуди не ділася.
Черга підняла на ноги Орхана.
Черга підняла Гетьмана.
Черга обірвала перебіжку двох фігур у огидному зеленому камуфляжі. Перебіжку та життя.
А кулемет справа продовжував працювати, притискаючи до землі штурмовиків. Один з них не витримав і побіг назад — куля, яка ніколи би не дістала його на землі, легко догнала у спину.
Гетьман кинув одну гранату, потім ще одну кинув Бармен. Праворуч натискав на гачок Орхан, але його зброя мовчала — сидячи у траншеї, він забув змінити магазин.
Тиша настала раптово — кулемет сказав останнє слово. Орхан нарешті зрозумів, що автомат без набоїв, скинув на землю порожній магазин і почав незграбно примикати заряджений.
Піхота відступила, лишивши по собі ще три тіла і забравши пораненого. Поранений, тим не менше, не доїде до медиків, але про це ще ніхто не знав.
— Спостерігайте, — тихо скомандував Бармен і пішов праворуч.
«Це ж треба було — мало того, що кулемет не виставив, то ще й штурм ледь не проспав», — лаяв себе командир відділення, підходячи до Гриба, який вже вставив у M-240 нову стрічку і посміхався на всі 32.
— Красень. Врятував наші життя і мене від догани.
Гриб задоволено засміявся:
— А то що він там без толку лежить. Дістав, думаю, раптом згодиться. Бачив, як я його? — очі кулеметника горіли і світилися від щастя та азарту.
Бармен усвідомив, що не бачить у траншеї гільз.
— Чуєш, а стріляв звідки? Звідси ж не видно ні чорта.
Гриб показав пальцем:
— На край посадки виліз, їх через кущі видно було.
— Давно тобі ця геніальна ідея спала на думку?
— Та як на позицію зайшли, то я одразу виповз і перевірив.
Бармен оглянувся, побачив гільзи, пом’яту потовчену траву, глянув ще раз на кулемет, зі ствола якого ще йшов димок.
На степи спускалася ніч, аби змінитися ранком. Для трьох окупантів у лісосмузі та одного у підвалі сільської школи цей ранок не настане. І, незважаючи втому та сором за свої помилки, Бармен не міг не посміхнутися комічності того факту, що ці четверо поплатилися життям через пляшку горілки. Пляшку горілки, яку два дні тому видудлив солдат Збройних сил України Сергій Коваль на псевдо Терикон.