Глава 4

Джун, він же знайомий вже нам сержант Марк Кущ, не хвилювався перед виходом на позицію. Точніше, хвилювався не більше, аніж до того спонукала ситуація. Він знав карту, поспілкувався перед тим з солдатами з батальйону, який вони міняли, та і на війні був не вперше. Звісно, «розмороження» конфлікту означало більшу кількість снарядів та мін на голови піхоти, але, зрештою, це були ті ж самі окопи і посадки. Це завжди посадки.
Позиція була не передовою і не найгіршою, бійці в цілому були нормальними — сиди собі, спостерігай та вчасно скомандуй кулеметнику, якщо потрібно буде допомогти суміжникам з флангу.
Вони з Барменом пройшли вперед. Траншея йшла вздовж посадки і закінчувалася майже на краю Г-подібного повороту навісом з накиданих гілок та старого дощовика. Звідси добре було видно поле ліворуч — воно плавно піднімалося вгору, і десь там були російські окопи. Праворуч через «зеленку» не було видно майже нічого.
— Що думаєш? — запитав він Бармена.
Джуну все було очевидно, але, по-перше, він міг щось пропустити — Марк був не з тих, хто звисока дивився на молодших за званням. По-друге, взагалі Бармен мав заходити сюди сам, і наступного разу так і буде. А отже, і рішення приймав би теж сам.
— Треба буде вилазити з ямки і дивитися праворуч. Або повертатися назад, там є місце, звідки видно. Я би прокопав вперед і вправо під 45 градусів, зробимо там дві позиції: прикриємо поле і посадку.
— Згоден. Давай розписуй чергування по двоє: один копає, другий дивиться.
— Давай першими заступимо тоді.
Джун посміхнувся:
— Мені приємна твоя компанія, але командири мають контролювати особовий склад а не один одного.
— Так ти ж мій командир, будеш мене контролювати. Я ж мобізяна, мобілізований недолік, маєш пильнувати.
— Чорта з два, ти мене задовбав уже за сьогодні.
Обоє засміялися.
— Добре, забираю сюди Терикона і стаю з ним. Ти будеш з Глухарем, Орхан з Гетьманом. По дві години?
— Плюс.
Поки Денис ходив доводити графік, Марк оглядав місцевість.
Накопано було відверто на відчепись: неглибоко, вогневих позицій нема — один приліт у траншею міг покласти всіх, хто там був. Копати українська армія не любила і бралася за це зазвичай лише тоді, коли ворог уже діставав до посадки навіть з АГС-а.
Бармен повернувся з Териконом. Джун послухав, як Бармен описує обстановку і нарізає завдання на ландшафтні роботу, упівголоса побажав нудної ночі і розвернувся шукати нору. Невідомо, скільки за ці дві доби вдасться поспати, а підготовка до виходу добряче його вимотала. Тому, вмостившись на чиємусь брудному спальнику, за кілька хвилин він вже спав, і прокинувся рівно за 5 хвилин до зміни чергових.
Розминувшись у траншеї з Териконом, почув, як той незадоволено бурчить, залазячи у нору:
— Траншея є, на біса щось придумувати...
Глухар охоче став на лопату, а Джун пішов перекинутися з Барменом парою слів:
— Що там, з Териконом все нормально?
— Угу.
— Угу?
— Копати не хоче, каже, все вже накопане. Агент 007, бляха муха — нуль мотивації, нуль зусиль, сім перекурів.
— Ясно, — Джун розвернувся і пішов на СП-шку.
Ґрунт, вочевидь, був не найгіршим — за свою зміну хлопці врубалися у посадку на зайві півтора метри (цікаво, вдвох чи всі дві години Бармен лопатою махав?). Навряд чи вони до ранку встигнуть зробити позицію, але попереду буде ще одна ніч.
Сержант виліз нагору і, приклавши до ока теплак, увімкнув його. На полі справа очікувано нічого не було. Не випробовуючи зайвий раз долю, стрибнув униз.
Було тихо — традиційно вночі інтенсивність обстрілів зменшувалася. Але, як встиг роздивитися ще засвітла, сюди теж прилітало (хто би сумнівався).
За пильність Джун не переживав — у перші дні на передку страх не дасть людям розслабитися. Так, періодично змінюючись, вони з Глухарем прислухалися, копали і періодично поглядали у поля зліва та справа.
Тиша скінчилася о 5 ранку, якраз на їхній наступній перезмінці. Глухий вихід десь далеко закінчився свистом та гучним «бух!» у посадці метрів за 200 попереду.
— Все, мужики, тепер копаємо обережно і зайвий раз не висовуємося.
— Не по нам же.
— Міномету пара сотень метрів різниці не роблять.
— Плюс, — відповів Терикон.
«Ну звісно що плюс, ти і до того не дуже напружувався», — подумав Джун, але вголос нічого не сказав: буде час розібратися з цим потім.
Глухар знову почав копати.
— Друже! — гукнув його Марк.
— Так?
— Бажання похвальне, але слухай уважно. Якщо щось летить, падай униз одразу. Я не хочу тебе тягнути на ношах звідси.
— Окей, командир.
В цілому, різниці, копати вдень чи вночі, не було. Посадка непогано прикривала їх від спостереження з пагорба, згори від дронів — крони дерев, та і РЕБ, як затято клялися батальйонні дронщики, періодично вмикається і «гасить» ворожі пташки уперемішку зі своїми, але як можна бути певним у тому, що не контролюєш особисто?
Гучний і неочікуваний «лусь!» пролунав десь зовсім близько.
— Живий?
— Живий.
— Тоді ховайся вниз і не висовуйся, — Марк перевів подих. — Здається, це танчик постріляти вирішив.
Ледве він встиг доповісти по рації про обстріл, пролунав ще один вибух. Стріляли кудись неподалік, але не по ним. Звісно, замполіт у журнал бойових дій запише зовсім інше, але то діло десяте.
Джун давно вже не бачив на війні жодної романтики, і за свою радість, що танкові снаряди прилітають по комусь іншому, не відчував ані краплі сорому. Зараз не по ним, і слава богу.
Десь далеко заревіла бронетехніка. Про напрям і гучність він теж доповів на командно-спостережний пункт. Гул не наближався — мабуть, вони теж висаджують піхоту далеко, не підставляючи броню під ПТУР-и.
Ідіотська, здається, ситуація, яка тим не менш повсякчас трапляється на війні: броню, яка мала би захищати людей, бережуть, ризикуючи натомість цими самими людьми. Так, наче вони безсмертні. Наче вони безсмертні...
Думки Марка повернулися до попередніх своїх ротацій.
Війна з Росією періодично затихала, обидві сторони переводили дух, накопичували зброю, а тих людей, яких правдами та неправдами не вдалося вмовити підписати контракт, демобілізовували до наступного разу. Він пішов до армії у період одного такого затишшя, коли кількість загиблих на фронті вимірювалася десятками за місяць.
А потім одного дня їх всіх зняли з позицій і повезли за сотню кілометрів до медиків. Ті взяли у кожного кров на аналізи, попутно виявивши у двох бійців гепатит, і загнали всіх у якусь машину, яка з неприємним гудінням, дзижчанням та пощипуванням під наклеєними на голову електродами цілих 15 хвилин знімала енцефалограму.
Через тиждень Марк з товаришами дотягнули пораненого у обидві ноги Хом’яка до евакуаційного пікапа, але у кузов поклали вже мертвим — турнікети були накладені правильно, а от інші кровотечі ніхто не перевірив.
Наступного дня вони вийшли з позицій, випили залпом по склянці горілки, і Марк довго апатично складав речі Хом’яка, аби надіслати поштою його батькам.
А через два місяці Хом’як повернувся. Живий, здоровий, без шрамів на ногах, при повній пам’яті всього того, що було до тієї шайтан-машини у медиків, і з повною амнезією всіх подій після.
Почуття Марка тоді були неоднозначні. Він щиро і чесно відгорював та відплакав за товаришем, а тепер виявляється, що для сліз причин ніби як і не було. Ні, він не шкодував, що побратим вижив: просто відчувалося це якось не по-справжньому, як якийсь обман.
До реальності Джуна повернув вибух неподалік. Незважаючи на те, що цей «Call of Duty» тепер був зі збереженнями, обстріли були справжніми. Жодного задоволення від них Джун не отримував.