Глава 3

«Емка» неслася натореною безліччю таких же «емок» польовою дорогою. Гуркіт всередині стояв такий, що якщо би хтось молився, Бог навряд чи би його почув.
Артилерійську канонада, незмінний акомпанемент на фронті і поблизу нього, не було чути. Проте, звісно ж, десь там, з однієї чи іншої сторони лінії зіткнення, шматок металу покидав ствол гармати, аби, провівши декілька десятків секунд у вільному польоті, впасти на землю і стати вже не одним великим, а тисячею маленьких шматочків. Тисячею маленьких смертоносних шматочків.
У «емці» відчувалася безпека. Звісно, всі розуміли ілюзорність цієї безпеки і знали, що насправді броня майже настільки ж вразлива, як і людська плоть. Ніхто не хотів думати, що трапиться, якщо ззаду, збоку чи згори кумулятивний заряд зіштовхнеться з металом, направленим вибухом продавить його, піднявши температуру і сформувавши безліч вторинних осколків — осколків металу, який був покликаний захищати їх, а не вбивати.
Було просторо — рідкісна розкіш у армії та на війні: у «емці» їх було усього шестеро. Бармен сидів найближче до виходу. Просто навпроти нього — Терикон. Терикон був Бармену глибоко несимпатичний з першого дня знайомства, і це було взаємно. Неприязнь ця росла, буяла і квітла так, що якби це було почуття кохання, про нього мав би писати Шекспір.
Весь характер Терикона був написаний на його червоному вічно набряклому обличчі. Будь-яку роботу він виконував «на відчепись», а пару разів був помічений напідпитку, на що всі закрили очі. Бармен радий би був його здихатися, але здихатися людини у армії дуже важко. Навіть якщо це ледащий алкоголік.
Поруч, пліч-о-пліч, сидів Джун. Джун був головним сержантом взводу і не мав би іти з ними — на позиції було достатньо п’ятьох бійців. Проте Джун один з небагатьох, хто мав досвід, і тому не лишив Бармена сам на сам зі своїми солдатами.
Далі сидів Орхан — рідкісний випадок, коли ім’я через незвичність стало позивним. Батьки Орхана були сирійськими біженцями, чи то пак, мігрантами. Але Орхан сидів тут, у M113, а отже, був значно більше українцем, аніж ті, хто народився у сім’ї українців.
На протилежній лавці поруч з Териконом розмістилися Глухар та Гетьман. Вони мали нести їхню «важку артилерію» — кулемет та гранатомет. «Глухарю з кулеметом має бути легше, — подумав Бармен. — Кулемет один, а гранатометник тягне з собою ще й свій автомат».
Ротний батальйону, який вони міняли, божився і клявся, що на позиціях вдосталь боєкомплекту, але Джун, вислухавши це все, наказав завантажуватися по максимуму. Терикон пробував сперечатися, і тому перший отримав цинк з патронами. «Є три види брехні, — повчально сказав Джун, — брехня, нахабна брехня і «не беріть з собою зайвого, вам все привезуть».
«Емка» почала робити розворот.
— Приготуватися! — крикнув йому у вухо Джун, і Бармен кивнув.
Апарель почала повільно опускатися, впускаючи усередину сутінкове світло, і щойно стало можливо протиснутися, Бармен вискочив на дорогу. Не обертаючись, на ходу накинув рюкзак на плечі і покрокував уперед, чуючи за спиною окрики Джуна «Швидше, швидше, бігом, бляха-муха!». Нема чого стовбичити на одному місці.
Водій теж не мав бажання насолоджуватися краєвидами, і, не встиг Денис відійти навіть на сотню метрів, гучним ревом мотора сповістив про те, що покидає їх.
Цього разу Бармен обернувся, побачив розтягнену колону і покрокував далі.
Дорога вздовж лісосмуги, як виявилося, лише на перший погляд здавалася ґрунтовою— просто військова техніка, неодноразово проїжджаючи тут, лишила на ній масний шар чорнозему. Збоку ліворуч була вирва від міни чи снаряду — асфальт, на відміну від землі, самостійно не затягне за допомогою вітрів та дощів цю рану.
Простір і час.
Зустріч зі смертю на війні — це просто перетин двох ліній у часі та просторі. Колись тут упала міна, намагаючись принести смерть. Можливо, їй навіть це вдалося. Але тієї миті Бармен був деінде. А зараз Бармен тут, а міни падають у іншому місці. Не те щоби аж дуже далеко.
Простір і час. Головне — не опинитися не у той час не у тому місці.
Але, направду кажучи, солдат не обирає, де і коли йому знаходитися.
Від дороги у лісополосу звертала наторена добре видна стежка. На неї Бармен і звернув. Тепер доводилося йти між деревами. Дерева знавали і кращі часи, але це було яке-не-яке маскування. Лівою, правою, лівою — якомога швидше дійти до позиції, де у випадку обстрілу можна буде принаймні перечекати у траншеї.
А ось і вона. З бліндажа висунулася чиясь голова.
— «Слон»?
— Ага.
— Ми на «Гараж».
— Прямо і ліворуч.
— Знаю, плюс.
Траншея, якою крокував Денис, ледве сягала йому до плеча. За десяток метрів вона розходилася ліворуч і праворуч, де, вочевидь, по обидва боки від лісополоси були викопані вогневі позиції. Трохи збоку були видні залишки викопаних у ґрунті сходів, і Бармен, допомагаючи собі рукою, видерся нагору, ледь не беркицьнувшись назад на спину під вагою рюкзака.
Лівою, правою, лівою — ще метрів 500 по посадці.
Місцями обабіч від стежки були викопані  неглибокі, до коліна, може, ямки. Комусь, мабуть, доводилося тут переживати обстріли.
Спина була вся мокра, з-під шолома з голови теж стікав піт. Очікуючи вечірньої прохолоди, він натягнув софтшелл, і тепер про це шкодував.
Нарешті, наступна траншея. Входу не було видно, і Ден ковзнув усередину просто по земляній стінці, вимазуючи донедавна чисті штани та куртку.
— Хто йде?
— 112-та, міняти «Гараж».
— Плюс. Вийдеш наліво у посадку — обережно, туди уже можуть насипати з кулемета.
— Дякую.
Траншея повторювала Т-подібне перехрестя посадок. Зліва наприкінці стояла лопата — вочевидь, хлопці продовжували окопуватися і продовжували траншею все далі. Проте зараз треба було знову вилазити нагору і йти, ризикуючи отримати осколки від міни чи ВОГ-а, або і кулю.
На щастя, цю частину дороги вони теж пройшли без пригод — мабуть, у кацапських мінометників сьогодні був вихідний.
Хвіст колони почав втягуватися у траншею і ховатися у норах, з яких вилізли перемазані землею троє чоловіків у «пікселі».
— Хто старший? — запитав Джун. — Треба прийняти позиції.
— Хулі тут приймати, — відповів бородатий дядько років під 40, клацаючи запальничкою. — Ось там попереду метрів 150 наші, туди не стріляти. Вони вже помінялися. «Тік-ток» справа ви пройшли, зліва через поле «Клин». По полях навряд чи до вас підійдуть, але треба дивитися. Зліва москалі на висоті, самі бачите. Так що сильно не маячте тут. Сідаєте, ставите спостерігача он там попереду, і періодично поглядаєте у поле.
Бармен виліз з нори, тримаючи у руках Matador.
— Ваші «труби» тут лежать?
— Були наші, тепер ваші. Що, з собою їх назад тягнути?
Бармен знизав плечима. Він не вперше бачив пофігістичне ставлення до майна у армії, але ж це все-таки зброя.
Джун пройшовся по траншеї, оглядаючи навколишній безлад.
— Тут трьох бійців хіба достатньо?
Дядько у пікселі осміхнувся:
— Достатньо, не достатньо... Що робить, як більше нема?
Джун оглянувся і побачив, що вся група збилась у купу і тільки що каву не заварила:
— Алло, гараж, чекаємо окремого запрошення? У нори, бігом, — потім розвернувся до дядька: — Ще щось, що нам треба знати?
— Та ніби все. Якщо спереду «Брама» відходитиме, не перестріляйте їх випадково. Їм там тяжко.
Вони потиснули руки, побажали удачі, і три втомлені солдати пішли. Шестеро дещо менш втомлених солдатів лишилися. Сидіти і чекати — то нормальний агрегатний стан військового.