Глава 6

Джун, Глухар та Бармен сиділи за столиком кафе. Якби заклад знаходився не у прифронтовому місті, його доречно би було назвати баром. Проте коли у асортименті лише лимонади, кальяни і безалкогольне пиво, то який же це бар?

Дим, булькання води у колбі та товариші — що може бути краще після того, як відіспався у ліжку, прийняв душ, ще трохи поспав і надів чисту форму?

— Ну що, пацани, як вам бойове хрещення? — запитав головний сержант, передаючи мундштук.

Бармен втягнув дим:

— Всі цілі, це головне.

Глухар, який отримав позивний від прізвища Глущенко, скептично посміхнувся:

— Та ніби як нагоди затрьохсотитися не було.

— Нічого подібного! — запально заперечив Джун. — Міномети працювали, танчик працював, і лягало недалеко. Лягло би раз точніше... — він затнувся на пів слові. Всі знали, що було би, якби лягло точніше. Ніхто про це думати не хотів.

Бармен ще раз затягнувся, видихнув густий білий дим:

— Нормально всі відпрацювали. Ну, хіба...

— Скажи Терикону, наступного разу буде так копати — лишу у посадці, поки не перекопає всю. І ноги нехай швидше волочить. У бетер треба залітати бігом і вискакувати бігом, це вам не таксі. Безкоштовного очікування нема, за запізнення штраф — 120-ка на голову.

— Так чому ти мені це кажеш, а не йому? — хоча Бармен знав, чому: 120-ка не вибирає, кому саме упасти на голову.

— Тому що ти командир відділення. А я так, екскурсовод. Показує туристам визначні місця, хе-хе.

Глухар мовчки курив, користуючись тим, що командири зайняті.

— Дімон, давай, поговори з нами. Курити шкідливо, пісюн не виросте, — Джун забрав у нього трубку.

— Страшно, чесно кажучи. Чому вони просто БМП-шками не під’їдуть і не виб’ють нас? Чому ми їх так само не виб’ємо?

— Чому не під’їдуть? Під’їдуть. Просто не цього разу. А знаєш, що буде потім? — Джун розвалився у кріслі, проникливо і водночас з насмішкою дивлячись Глухарю в очі.

Глухар скептично відповів:

— Срака нам там всім буде?

Джун засміявся:

— Спочатку на підході, ще далеко за Брамою, по броні відпрацюють дрони. Потім у полі відстріляються птуристи із сусідньої посадки. Щось підірветься на мінах, яких там насипано, мов лайна. А якщо щось таки доїде до тебе, то ти відстріляєшся по ньому з труби. Чорта з два влучиш, звісно, але броня все одно висадить десант і втече. І тоді ти візьмеш автомат і будеш робити те, що робили сьогодні пацани на Брамі. А поки кацапи лежатимуть на пузах, бо вони теж люди і у них теж жим-жим, Палич наведе туди «гасік» і мінометку, і зробить з них фарш.

Скептицизм Глухаря було видно неозброєним оком, і Джун його теж помітив:

— Не перший день на війні, друже. Вір мені, все так і буде. Але! — сержант підняв угору вказівний палець. — Але лише за умови, що ви всі не позаклякаєте у норах.

— Чуєш, за кого ти мене маєш? — Дмитра слова командира зачепили за живе. — Я що, сцикло якесь?

— Не дуйся. З кожним може трапитися. До першого бою не знаєш. Та і після першого бою теж не знаєш. Буває по-різному. Я розказував, як мене на полігоні боєць застрелити хотів?

Історію цю Джун ще не розказував. Не розповів і цього разу: сказав, пізніше, якщо добре себе поводитимуть. Бармен попросив розписку «на випадок, якщо тебе забаранять», проте отримав нецензурну тираду і обіцянку відправити у посадку на тиждень.

Підійшла офіціантка:

— Перепрошую, ми за 20 хвилин зачиняємося, скоро комендантська година.

Бармен грайливо посміхнувся:

— Та не переживайте, ми вас відвеземо.

Джун ліктем штовхнув Глухаря:

— Ти ба, пір’я розпустив! А так і не скажеш, що його дружина чекає.

— Тьху на вас, придурки. Все, баста, розраховуємося.

А потім, ткнувши пальцем у груди командира, додав:

— А могли би ще сидіти і насолоджуватися життям. Зануди.

Джун з жалем втягнув майже закінчений кальян:

— А у Франику нема ніякої комендантської години. Люди життя живуть. Сплять з жінками у ліжках, а не з мужиками у бліндажах.

Дочекавшись рахунку, вони наділи статутні піксельні кашкети і без поспіху рушили вулицею до орендованих квартир. Законний день відпочинку підходив до кінця, завтра ротний вже не дозволить таку розкіш.