Глава 5

Якби Джуна тут не було, Бармен мав би вдосталь причин нервувати. Обстріл, гул техніки, переговори по рації — понад усе він боявся пропустити момент, коли час діяти. Понад усе він боявся провтикати.

Війна — це очікування. Цивільний нервує, очікуючи мобілізацію. Мобілізований нервує, очікуючи на бойове розпорядження. Отримавши бойове розпорядження, очікуєш виїзду. У зоні бойових дій чекаєш наказу на вихід на нуль. На медеваку очікуєш «у нас 300» по рації. На позиції очікуєш виходів і прильотів. Очікуєш штурму бронею. Очікуєш штурму піхотою. Очікуєш на зміну. Очікуєш, коли почнуть крити на виході.

Не провтикати момент переходу від очікування до дій було дуже важливо.

Але для них час діяти ще не настав: перша доба минала відносно тихо і спокійно. Обстрілів було мало, обстріли були не по них, а «Брама» бадьоро відзвітувала у рацію «у нас чотири-п’ять-нуль».

Вони докопали траншею до поля праворуч від посадки, і тепер могли не вилазити з траншеї, аби туди дивитися. Це коштувало всім з біса багато сил, і думати про подальшу фортифікацію нікому не хотілося.

Найбільше не хотілося Терикону. Бурчав він найбільше, копав найменше, і Бармен вже шкодував, що став з ним на зміну.

— Слухай, друже, чому я весь день чую тільки тебе? Якого чорта Джун, командир, копає мовчки, Орхан копає мовчки, всі, бляха-муха, копають мовчки, а ти ниєш?

— Втомився я!

— Ти здоровіший за мене на десяток кіло.

— Ну так що? Я старший трохи.

Терикон був старшим усього на півтора роки: Бармен не одну годину провів зі штаткою у руках, і знав дати народжень напам’ять. Старили Терикона ранній живіт, жовті від цигарок нігті та сварливий характер.

«От чому люди не можуть бути нормальними? — думав Денис, сидячи у траншеї і позираючи на годинник. — Копати він не хоче, за 20 хвилин хоч би раз виглянув, що відбувається у полі — просто сидить і смалить цигарку.»

Аби менше думати, Бармен почав потроху копати. Копати було важко, і він робив довгі перерви, подовгу споглядаючи землю перед собою.

Раптово тишу розірвали звуки автоматних черг. Кілька поодиноких миттєво перетворилися на какофонію десь там далі у посадці. Там, де була «Брама».

— Бугор, Бугор, я Гараж. Чую стрілецький бій біля Брами, — доповів він, згадавши, що має рацію.

— Плюс, — прохрипіла Hytera.

До них підійшов Джун.

— Джун, що робимо?

— Як і раніше, нічого. Спостерігайте зліва і справа, щоб пацанів там не обійшли. Побачите — передавайте їм, відкриття вогню на власний розсуд.

Відчувши, що Бармену спокійніше не стало, Марк додав:

— Не сци, воєнний, поки там стріляють, нам переживати нема про що. От якщо перестануть...

Стрілянина не припинялася. Поміж безлічі автоматних черг Бармен почав розрізняти методичну роботу кулемета. Сподівався, що нашого.

— Лягай! — раптом крикнув Джун і впав на землю. Бармен встиг лише пригнутися. Поруч пролунав вибух. Якимось чудом за звуками бою командир почув свист міни.

— Так, Терикон, в укриття, ми з Барменом тут. Передати всім бути у бойовій готовності.

Терикон радісно помчався у нору. Вочевидь, можливість залізти глибше під землю принесла йому полегшення.

— Він би так копав, як бігає, — прокоментував Бармен.

Джун пішов праворуч у свіжовикопану траншею. Бармен лишився на старій спостережній позиції, звідки було видно лівий фланг.

Наступну міну він теж почув. Впав, встав, обтрусився. Вочевидь, цієї ночі доведеться зробити немало берпі.

— Живий?

— Живий і цілий! Суки...

По рації Бугор викликав Браму. Брама була дещо зайнята.

На їхню позицію впало ще декілька мін. Щоразу вони обоє падали на землю, перегукувалися, піднімалися і продовжували спостерігати. Така рутина дещо заспокоїла Бармена, як і відчуття товариша поруч.

Бій припинився десь за пів години так само раптово, як і почався. Брама нарешті доповіла, що «атаку піхоти противника відбито, чотири-п’ять-нуль».

З легким тремором від адреналіну Денис досидів зміну, змінився з Глухарем і чотири години намагався заснути у норі, очікуючи, що ж відбудеться далі.

Далі нічого не відбулося, і десь біль восьмої вечора повз них пройшли четверо солдатів на Браму. За пів години з Брами вийшло четверо інших солдатів. На питання «що там було?» відповіли, що кацапи підійшли по посадці і намагалися взяти позицію, але намагалися не дуже сильно, і їх відігнали.

Ще за пів години прийшла їхня зміна — хлопці з другого взводу. Бармен швидко передав їм позиції, показав, де боєкомплект, гранатомет та кулемет, і група пішла назад. Затримуватися не хотілося, але і вилазити з траншеї теж — там відчувалося безпечніше.

І знову їм щастило: було тихо, ніхто не обстрілював. Дійшовши до точки висадки, вони сховалися у неглибоких окопах у сусідній посадці. Було настільки спокійно, що, коли приїхала «емка», перемішані з лайкою крики Джуна «давай бігом, всередину, бігом!» здавалися якимись дивними і нелогічними.