Глава 2

Сигнал повітряної тривоги врізнобій почав лунати з усіх телефонів навколо. Військові (а саме вони складали контингент живої черги у лікарняному коридорі) потягнулися до кишень, вимкнули звук, переглянулися, і, оскільки ніхто нікуди не побіг і ніхто нічого не скомандував, лишилися стояти і сидіти на своїх місцях.

— Хулі сидимо? Вниз! — судячи з полосок на погонах, крик належав справжньому військовому, а не свіжомобілізованим солдатам.

— Куди? — запитав хтось.

— Вниз, бляха-муха!

Натовп людей в уніформі почав рухатися до сходів. Високий чорнявий чоловік поруч з Денисом упівголоса запитав:

— А це хто?

— Не знаю. Супроводжуючий, мабуть.

Проходячи повз власника «командирського» голосу, Бармен упівока глянув на нагрудну нашивку з прізвищем «Кущ».

У бомбосховищі стояли пара лавок і декілька стільців. Весь підвал з купою закутків та перегородок освітлювали дві тьмяні лампочки, яких точно було замало на таке величезне приміщення. Вентиляція навряд чи працювала, але принаймні підлогу тут вже підмели і пил з лавок витерли — можливо, останнє зробили сраки військовослужбовців, але ж головне — результат.

Денису місця для сидіння не знайшлося, і він лишився стояти біля входу у підвал. У першому ряду на виставі одного актора. Актором був сержант Кущ, який розлюченим буревієм увірвався до приміщення.

— Військові! Ви забули, де знаходитися? Ви в армії. Ви тепер — законна, маму вашу, військова ціль.

З глибини підвалу хтось заперечив:

— Яка москалям різниця.

— Велика, — різко відрубав сержант, як офіціант у «Реберні» другим ударом відрубує шматок ребра, по якому не влучив з першого разу. — Там теж не ідіоти сидять, не тільки мирняк кошмарити уміють.

Сержант зробив паузу, потім додав:

— Оскільки пройти Гіппократів все одно потрібно, то зараз по черзі нагору, після процедури — назад в укриття. Ти, — він ткнув пальцем у Бармена, — і ти, — палець описав дугу, націлившись на вже знайомого чорнявого високого хлопця, який марно намагався свайпнути якусь пані у Тіндері — мобільного покриття унизу не було.

Піднімаючись сходами, Денис представився супутнику.

— Дмитро, — сказав той у відповідь.

— Знаєш, Дмитре, чим жінки з Тіндера відрізняються від російських ракетних військ?

— Чим? — спантеличено запитав Дмитро.

— Росіянам ти насправді цікавий.

Дмитру жарт видався несмішним, і тому шлях угору Ден здолав дуже швидко і якнайшвидше сховався від незручної мовчанки у кабінеті.

Кров з вени, мазок зі щоки, кілька волосин, і наприкінці — величезна машина, яка ззовні нагадувала стоматологічний рентген. З тією відмінністю, що, окрім рухомих сканерів навколо, на голову на додачу ще наділи шолом з під’єднаними електродами.

— Сканування займе приблизно сім хвилин, постарайтеся не рухатися і ні про що особливо не думати.

Бармен з цікавістю скосив очі, намагаючись оглянути дивну установку.

— Це що, коли мене вб’ють, ви мене заново роздрукуєте на 3D-принтері?

— Саме так, — індиферентно відповіла медсестра. — З усіма спогадами і знаннями до цього моменту.

— А можете мені нове коліно зробити?

— Тільки повністю нове тіло. З таким же коліном, як було.

— Ідіотизм, — пробурчав Денис. — Скопіювати 80 кілограмів м’яса і кісток та 30 років життя можна, а одне нещасне коліно вилікувати — ніяк.