Глава 1

Шльоп — штамп опустився на сторінку зеленої книжечки, ставлячи остаточну крапку, проводячи своєрідний рубіж. Пані старший лейтенант постукала кількома аркушами паперу, вирівнюючи їх, відточеним рухом поклала у пластиковий файл і вклала його поміж сторінок військового квитка.

— Вітаю, пане молодший сержант запасу, — з акцентом на останньому слові.

Молодший сержант Денис Гнатюк, на обличчі якого застиг вираз зосередженості, взяв папери.

— Дякую. Це все?

— Так. Тепер ви остаточно цивільна людина.

Легка усмішка з’явилася на його обличчі:

— Остаточно? Може, наступного разу за мене піде повоює хтось інший?

Пані старший лейтенант підвелася з-за столу:

— На жаль, навряд. Думаю, зустрінемося за схожих обставин. Дякую за службу.

Денис виструнчився, надів кепку і, приклавши долоню до козирка, дуже вальяжно і зовсім нестатутно відповів:

— Служу українському народу! — і, потиснувши руку працівниці ТЦК, вийшов з кабінету.

У коридорі він присів на стілець і відкрив військовий квиток.

Фото було зроблено ще в університеті. Дата видачі, дата прийняття присяги — ще тоді, на базовій службі, було зрозуміло, що це не просто слова, що присягу доведеться виконувати. Дата мобілізації — півтора роки тому у цьому ж центрі комплектування, у цьому кабінеті. Тільки пані старший лейтенант тоді була пані просто лейтенант, мала трохи менше зморшок, трохи довше волосся і ще не мала сивини. Можливо, і зараз не мала, але те, що вона почала його фарбувати, наштовхувало на інші думки.

Поруч із записом про мобілізацію, слідуючи логічному порядку, був запис про демобілізацію. Просто дві дати, між якими ніби і не було нічого. Рік, два чи десять — це все одно будуть просто дві дати.

Те, що відбувалося між двома датами, було записано далі: військові звання, посади, про отримана і здана зброю, участь у бойових діях. Нарешті, була і нагорода — «За пролиту кров». Нагорода, завдяки якій він зберіг 7 місяців свого життя.

На першому аркуші паперу була пам’ятка. Стандартна суха подяка, опис пільг та виплат для ветеранів. Не обійшлося і без абсолютно недоречних і зайвих приписів: з’являтися на збори та уточнення даних за викликом, а також проходити лікарську комісію щоп’ять років.

Далі лежав витяг з особової справи, де було сказано, що мобілізований Денис Гнатюк був півтора роки тому, фактично відслужив 17 місяців, одного разу загинув, тож біологічний вік зріс менше ніж на рік. Іронічно — армія, звісно, дуже міняє людей, ніхто не повертається тим, ким був раніше; але щоб це була повністю нова людина — такого історія донедавна не знала.

Довідка для подання за місцем роботи, куди він, звісно ж, має з’явитися не пізніше, аніж завтра.

От, власне, і все. Півтора роки життя, по суті, вміщалися у трьох аркушах паперу так, як сотні життів, тисячі вибухів і незліченна кількість люті, страху, болю, поту та крові вміщалися у короткій фраз «за добу відбулося 78 бойових зіткнень, ворог успіху не мав».

Денис склав це все назад, підвівся і покрокував у напрямку виходу.

— До побачення.

— До побачення, — відповів йому вартовий, і Денис Гнатюк, вчора молодший сержант Збройних сил України, позивний Бармен, а сьогодні...

А сьогодні нічого не змінилося. Військовослужбовець може перестати бути військовослужбовцем. Той, хто воював, залишиться солдатом назавжди.

З лавки трішки незграбно підвівся чоловік років п’ятдесяти. Придивившися, можна було помітити цю схожість у рисах обличчя, яка видає родинні зв’язки. Навіть статурою вони були схожі — трохи сухорляві, середнього зросту.

— Ну що, тату, тобі тут повістку не дали?

— Не наздогнали, — засміявся батько. — Така нікудишня молодь пішла, я на одній нозі бігаю швидше, — він постукав себе по протезу. — Ходімо, вип’ємо кави, та знімеш нарешті з себе цю робу. Мама зачекалася вже, і Світлана з Алінкою у нас.

Старий «Форд» блимнув фарами, відчиняючи двері.

— Тільки, тату, ти за кермом. Боюся, я розучився водити автівки з лівим кермом.