13. Тікати від неї і не втекти

Нестор

Це важче, ніж я думав. Мені слід визнати: я провалився у завданні, яке на мене поклав тато.

Триматися якнайдалі, вдавати байдужість, дистанціювати Христю від компанії і себе — звучало неважко. А на ділі що я роблю? «Палюся» на рівному місці.

Я заплющую очі й згадую Христю в червоній сукні. Боже… Я її мало не поцілував.

— Дурень, — шепочу й прикладаюся лобом до стіни власного кабінету.

Як можна було бути таким наївним і вірити, що зможу триматися осторонь, а вона це прийме?!

Даремно, тату, ти про це мене попросив, а я даремно погодився.

Проте тепер запізно давати задню, мушу йти до останнього.

Я видихаю, повертаюся за свій робочий стіл і беру зі стільниці смартфон. Нових повідомлень немає, але вкотре за день перечитую отримане зранку: «Пригальмуй, доки не пошкодував».

Чотири слова. З невідомого номера. Я думав, такі повідомлення-попередження тільки герої фільмів отримують. Виявляється, ні.

Вже кілька днів я розбираюся з дурними чутками, які крутяться довкола нашого клінічного дослідження. Воно йде напрочуд успішно, але чутки можуть добряче зісувати нашу репутацію. Погроза, напевно, теж з цим пов'язана — хтось хоче, щоб дослідження забуксувало.

— Треба дізнатися, хто ще зараз розробляє схожий препарат і хоче вставити нам палки в колеса, — радить мені Сергій. Татів юрист — єдина людина, з якою зараз можу порадитися. — Можливо, ми, самі не знаючи, перейшли комусь дорогу.

Якщо у нас все вийде з цим препаратом, компанію очікує контракт на мільйони. Я розумію, що хтось хоче перехопити ласий шмат пирога. Але наскільки ці люди рішучі? Чим погрожуватимуть?

— Тато казав, що десь рік мав підозри, що нас хочуть з'їсти. Значить, справа може бути не в одному-єдиному контракті.

— Здається, час найняти професіоналів, які розберуться… Будь обережним. Якщо будуть реальні погрози — дай знати.

У Сергія є знайомі, яким можна доручити пошуки ворога, й це мене трохи заспокоює.

Ввечері я повертаюся у свою квартиру, та не можу спокійно перебувати там. Мені вже який день ввижається Христя в червоній сукні.

Вирішую вибратися до бару, але не хочу випивати сам, як алкоголік.

— Кому б зателефонувати? — бурмочу, перебираючи номери в телефонній книзі.

Славко… Денис… Іван… Ніхто з них не здатен встояти перед чарами моєї сестри, тому краще не бачитимусь з ними — боронь Боже, вип’ю і вибовкаю зайвого, а вони вибовкають їй.

Олег. Точно, ми ж збиралися зустрітися. На вечірці я так і не розпитав його як слід, як він там опинився.

Я трохи злий на нього через те, що Олег назвав моє старе прізвище, але це не його провина — ми вчилися разом до дев’ятого класу, нового він просто не знає.

— Привіт! Чим зайнятий? — запитую його, коли піднімає слухавку.

Ми домовляємося зустрітися в одному модному барі за годину. Літні вечори довгі, і попри пізній час, лише ледь сутеніє, коли ми обоє прибуваємо на місце.

Я не планую пити багато, тому приїжджаю на авто, Олег теж.

— По пиву? — пропонує він, щойно переступаємо поріг бару. — Чи в тебе настрій для чогось міцнішого?

— Настрій для міцнішого, але міцніше в моїй ситуації не допоможе, — гмикаю. — З мене пиво. За зустріч.

Ми влаштовуємося в самому кінці довгої барної стійки. Відвідувачів мало, тож бармен одразу ставить перед нами замовлення.

— То що в тебе трапилося? — питає Олег.

— Робочі проблеми. Не зважай. Розкажи краще про себе. Звідки ти Скляренка знаєш?

Він розповідає, що працює в його фірмі, формально — права рука Вовчика у відділі корпоративних комунікацій, а насправді виконує за нього всю роботу. 

— Який тісний світ, — дивуюся я.

— Не кажи! До речі, про Вову. Я що хотів спитати, — Олег кахикає, прочищає горло. — Він з твоєю сестрою зустрічається, чи як?.. Бо я коли запитую, віджартовується.

— А чому тебе це цікавить?

Видно, моє запитання прозвучало грубо. Олег сміється і виставляє руки в жесті «здаюсь».

— Просто вона в тебе симпатична. Ну… цікаво стало.

В мене.

Чорт. 

Настрою й так не було, а тут і зовсім зіпсувався. Я роблю кілька великих ковтків пива. Не дивлюся на нього, кажучи:

— Не задивляйся на неї.

Олег присвистує.

— А Вові можна?

— Врізати йому хочу, коли він на неї дивиться. Але він… він гарний варіант для Христі. Любить він її давно.

— Ну, любити давно — це не якась чеснота. Важливо не скільки, а як.

Я стискаю ніжку пивного бокала так сильно, що боюся — скло трісне.

Не трісне, звісно. Тільки моє серце може тріснути зараз.  

Я йшов сюди, щоб втекти від її фантома в червоній сукні. А вона мене переслідує.

Олег перемикається на якусь іншу тему, мабуть, побачивши, який я злий від розмови про сестру. Доки він тараторить, я випиваю одним духом пиво до дна, замовляю ще один бокал.

— Цигарку маєш? — запитую.

— Угу. Ти хіба куриш? — Він дістає пачку з кишені, простягає мені одну цигарку.

— Іноді. Коли вип’ю. — Беру і киваю. — Дякую, закурю на вулиці.

— Я в туалет, і приєднаюся до тебе.

Мені здавалося, ми посиділи хвилин п’ять, але на вулиці за цей час стемніло. Як для літа, погода паскудна, й коли мене пронизує вітер, я вже шкодую, що вийшов. Застібаю бомбер і закурюю, попросивши вогню в якихось дівчат.

Відходжу на кілька метрів, спираюся на стіну бару, але встигаю зробити лише затяжку чи дві. В кишені бомбера вібрує смартфон.

— Христя, — шепочу, ще не глянувши на дисплей.

Шосте чуття завжди підказує, коли мені телефонує саме вона.

Не помиляється чуття й цього разу. Я дивлюся на дисплей кілька довгих секунд, зітхаю. Не можу не відповісти. Не можу.

— Ти бачила, яка година? — випалюю і чую, що мій голос звучить не зовсім тверезо. Я не їв з самого ранку, тож пиво легко стукнуло в голову.

У телефоні — незрозуміле шарудіння, а тоді шепіт.