12. Дім його секретів

Христя

Я приходжу у квартиру брата посеред робочого дня — його точно тут не буде.

Перш ніж показатися тут я написала кільком друзям Нестора — сподівалася, що вони можуть пролити трохи світла на його справи. Проте виявилося, що ні, мій брат останнім часом дуже зайнятий і ні з ким із друзів не вів сердечних розмов.

Я роззуваюся в коридорі. Стою і вагаюсь — все-таки приходити сюди без дозволу, може, й не найкраще рішення, але іншого я не маю.

Згадую, як вперше тут побувала.

— Гарно. Але це що, ти тепер переїдеш з дому і житимеш тут? — спитала тоді, зупинившись посеред вітальні.

Мабуть, я мала трохи нещасний вигляд, бо брат м'яко всміхнувся, підійшов і, поклавши руки мені на плечі, зазирнув у вічі.

— Ну, ти чого? Не сумуй. Я часто приїжджатиму. Я завжди на телефоні. Ти вже підпрацьовуєш у компанії, тож ми все одно бачитимемося. І ти можеш приходити до мене в гості хоч щодня. Візьмеш у коридорі біля дзеркала собі ключ.

— Я рада за тебе. — Усміхнулася йому, але на душі було важко. — Але все одно це не те, що жити разом. Якщо мені буде зовсім кепсько, переїду сюди до тебе, на диван.

Звісно ж, я просто хандрила, але не збиралася здійснювати погрозу. Нестор засміявся, пригорнув мене, й так мені трохи полегшало.

Минуло не так багато часу, але що більше згадую такі миті, то більше собі дивуюся. Ми дорослішали, і Нестор поступово починав віддалятися, а я щоразу сприймала це з болем і сльозами. Здається, моя залежність від нього завжди була трохи нездоровою.

— І зараз нездорова, — кажу вголос.

Правильно було б не витрачати час на дурниці. Порвати з ним, як він порвав зі мною. Відмовитися від нього, не шукати доказів його небайдужості. Жити новим життям.

Я зітхаю і вже навіть думаю так зробити. Збираюся піти геть, але погляд падає на кілька невеликих поштових посилок, ще не розпакованих. Вони стоять біля взуття, і перш ніж подумати, я піддаюся цікавості — беру верхню.

На поштовій наліпці у полі відправника моє ім'я, а в полі одержувача…

— Дмитровська Зоя… — читаю вголос. — Це ж жінка, якій я продала костюм!

Я присідаю, беру три інші посилки. Усі вони від мене! Виходить…

— Ти купував у мене речі й замовляв на імена інших людей? Підбивав якихось знайомих, щоб тобі допомогли? — запитую шоковано, хоча брата тут немає, щоб мені відповісти. — Чекай… Зоя… А це не твоя секретарка? Як я одразу не подумала?!

Отже, мої підозри в його небайдужості не були безпідставними!.. Я залишаю посилки на місці і йду на пошуки чогось вагомішого.

Спочатку прямую у спальню Нестора. Насправді я й гадки не маю, що конкретно шукати, тому перерию шафу, тумбочки й полички в надії натрапити на важливі документи або речі, які пояснять мені, що взагалі відбувається.

Я завмираю, щойно переступаю поріг спальні й глипаю на ліжко.

— Це що таке? — белькочу й підходжу ближче.

З одного боку його ліжко застелене абияк, прим'яте. З іншого боку лежить та сама червона сукня, яку він мені подарував і яку я продала однією з перших. Вона лежить випростана, акуратно розкладена так, як могла б лежати людина… Могла б лежати я?

— Здуріти.

Моя шкіра стає гусячою. Стою й витріщаюся, зовсім не знаю, як реагувати на побачене. З одного боку це просто сукня, просто собі лежить… Може, Нестор зібрався її комусь передарувати? Або… Не знаю. Розпакував і не встиг кудись покласти?

От трясця. Тепер я про це думатиму і думатиму, ця сукня не дасть мені спокою.

Я мотаю головою, згадую, для чого сюди прийшла, і кидаюся до тумбочки.

У шухлядах — нічого. На поличках теж. У шафі тільки його запах. Від сорочок і жакетів, які він надягав пахне апельсинами, морським бризом і ще чимось… ним. Я не знаю, як розшифрувати цей запах, але точно впізнала б його з мільйона інших запахів.

Я закриваю шафу і збираюся вийти у вітальню, але кидаю ще один погляд на червону сукню.

Не знаю чому, але саме зараз мені кортить її поміряти. Вона рік висіла у шафі й не звабила мене, але зараз здається мені якоюсь… симпатичнішою.

Зрештою, у мене повно часу. Брат повернеться з роботи ще не скоро.

Я вперше з часу татового похорону дозволяю собі одягтися у щось таке яскраве. Та й взагалі — чи не вперше в житті приміряю червону сукню!

— А, точно, вдруге, — виправляю себе, розглядаючи власне відображення у дзеркалі.

Вперше я надягла червоне на випускний Нестора. Хотіла, щоб він міг знайти мене поглядом у натовпі.

Червона сукня, яка зараз на мені, приємна до тіла — з підкладкою з натурального шовку. Короткі мереживні рукави навіть здаються милими, а от виріз, як на мене, трохи занадто оголює мої груди, я люблю щось скромніше.

А проте сукня достатньо зручна, щоб трохи в ній походити.

Я виходжу у вітальню і кидаюся до комода. У верхній шухляді знаходжу якусь теку, але розчаровано зітхаю, зазирнувши всередину. Це лише якісь виписки з рахунків. Нецікаво.

— Треба обшукати стіл, — констатую й підходжу до столу біля вікна.

Ноутбука немає, напевно, Нестор забрав його з собою в офіс. На стільниці лише кілька папірців — якісь незрозумілі мені цифри.

Я відсовую верхню шухляду і перебираю документи, які там лежать.

— Що тут в нас?.. Так, документи на квартиру… Диплом… Атестат про повну загальну середню освіту… Свідоцтво про закінчення дев'ятого класу… Свідоцтво про народження...

Я кидаю погляд на останній документ, і якраз в цей момент чую, як рипають вхідні двері. Якраз встигаю з переляку закрити шухляду, коли у вітальню влітає Нестор.

— Христе? Ти що тут робиш?

Він дивиться на мене насторожено й спокійно, без злості, але й без схвалення.

Мимоволі повертаюся спиною до столу, підпираю його стегнами. От трясця, видаю себе цим жестом, але розумію це з запізненням.

— Зайшла в гості. — Стенаю плечима. — Знайшла ключі й подумала, що ніколи досі не приходила до тебе сама.

— Он як. — Нестор веде головою, повільно наближається до мене. — Чого ж раптом захотіла зайти в гості, коли мене немає?