11. Сестра в біді не залишить

Христя

У своєму кабінеті Валентин Васильович здається мені набагато більш грізним, ніж на нашому з Вовчиком випускному. Я чомусь запам’ятала Скляренка-старшого добродушним товариським чоловіком, але зараз переді мною суворий, серйозний гендиректор, розмова з яким навряд чи буде легкою.

— Маєш десять хвилин, я тебе слухаю, — каже він мені й сідає у велике коричневе крісло.

Я розправляю плечі й починаю свою детально продуману промову — розповідаю про свій досвід і навички, про практику в татовій компанії.

— Останні пів року я займалася фармаконаглядом під керівництвом…

— Це все добре, — перебиває він мене, — але чим ти можеш бути корисною нам? Що в тобі є такого, чого бракує моїм фахівцям? У мене наповнений штат, люди не рік і не два працюють над розробкою ліків. Коли беремо когось нового, то тільки людей з досвідом понад п'ять років. Навіщо мені брати тебе?

Питання ставить мене у важку ситуацію. Я прийшла не у вчорашній стартап, а у велику групу компаній, яка працює як злагоджений механізм — сюди справді не беруть випадкових людей. Скляренки — засновники компанії, але не єдині її власники. Як мені відомо, під час великої кризи Валентин Васильович продав частину своїх акцій, та все ж залишився гендиректором — значить, його слово все одно вирішальне.

Що ж, тоді мені треба трохи більше нахабства.

— Але з цим наповненим штатом і досвідченими спеціалістами вас не оминула криза, — відповідаю. — Можливо, потрібна свіжа кров? Нові ідеї?

— О, те, що в тебе ідей хоч греблю гати — не сумніваюся. Володя мені багато про тебе розповідав з самого дитинства. — Він примружується, не зводить з мене очей. — Чого ти пішла з вашої фірми?

— Хіба ви не чули? Тепер все належить Нестору.

— Чув, чув… То він тебе випхав подалі від проблем?

— Яких ще проблем?

— А які тебе більше зачеплять? Списував на тебе батько якісь грошики? Чи ти брала участь в нових розробках?.. Якщо брала, то не сподівайся, що я допущу тебе до роботи у своїй технічній команді.

— Я не брала, лише робила допоміжні лабораторні дослідження за завданням технічного… Чекайте. Про що ви взагалі?

Я раптом полотнію. На серці — недобра тривога. До чого ці розпитування про розробки й гроші?

— Ти така здивована, наче не знала, що в компанії великі проблеми. — Скляренко складає руки на грудях, здивовано смикає бровами. — Не знала?

Я мотаю головою. Шепочу:

— Наскільки великі?

Він недбало стенає плечима.

— Звідки мені знати? До мене тільки чутки дійшли — кажуть, твого брата трусить податкова. А ще від вашого нового препарату люди помирають.

— Люди помирають?.. Ні, якщо ви про… То він же лише на другій фазі, перша була успішною…

— Люди помирають на всіх фазах, — він каже це так спокійно, наче йдеться про буденні, неважливі речі. — Особливо, якщо економити на дослідженнях. Бо я сумніваюся, що у твого батька було достатньо грошей. Хіба що… Втім, це мене не стосується. — Валентин Васильович складає руки в замок, ставить їх ні стіл. — Христино, скажу чесно. Ти мене не цікавиш як спеціалістка. Але як невістка — ще й як. Мій Володя за тобою роками сохне, і я хотів би щоб у вас склалося. Ти — те, що йому треба. І мені теж. Мій син… У справах він ні на що не годиться. Тільки б гульки й розваги. Добре, що маю старшу дочку. Її теж, до речі, хотів би прилаштувати гарно… Але то таке. Мені треба розумна невістка, яка мого сина візьме у свої руки. Я візьму тебе на роботу в маркетингову команду, а ти за це придивишся до Володі й добре подумаєш. Це моя фінальна пропозиція для тебе.

«Фінальна пропозиція» означає, що більше мені нічого не світить — Вовчик так часто цитує цю батькову фразу, що я чудово знаю її зміст.

Я дивлюся на Скляренка-старшого і не знаю, що сказати. Не знаю не тому, що сумніваюся, а тому, що в голові вакуум, порожньо. Мій подив, збентеження, розпач настільки великі, що тільки й здатна пробелькотіти щось на кшталт:

— Дякую, я подумаю.

З офісу я виходжу на нетвердих ногах. Важко визначити, що більше мене підкосило — новина про проблеми Нестора чи пропозиція Скляренка. Мені в голові не вкладається ні одне, ні інше. Не знаю, що й думати.

Від Ксю приходить кілька повідомлень. Вона нагадує, що завтра концерт, на який ми купили квитки ще взимку. За останній час стільки всього трапилося, що я ледь згадую, який концерт і хто на ньому виступатиме. Відписую їй, що буду, а тоді хвилин двадцять сиджу у своїй Перлинці й дивлюся в одну точку.

Нарешті наважуюся, телефоную Нестору. Після наших останніх розмов у мене є підозри, що він не захоче говорити зі мною на серйозні теми, але все ж мушу запитати.

— У тебе проблеми? — випалюю, коли він піднімає слухавку.

— З чого ти взяла? — чую насторожене запитання у відповідь.

— Просто скажи, — зриваюся на крик, — у тебе і в компанії проблеми, так?

— Не вигадуй, у мене все добре.

— А податкова?

— Звичайна податкова перевірка. Не перша й не остання. Якщо це все, що ти хотіла спитати, я вимикаюся. У мене нарада.

Я лише розтуляю рота, не встигаю сказати щось ще, як чую гудки у слухавці.

— Так я й повірила, — шепочу й спираюся потилицею на підголівник.

Скільки разів за життя я чула його «все гаразд», коли гаразд не було?

От хоча б той раз, коли він повернувся після пар з підбитою бровою.

Я застала його у вітальні — сидів на дивані, прикладав до лиця лід у мішечку.

— Боксували з хлопцями в залі, — повідомив, перш ніж я встигла спитати.

— Аякже. Твої рукавиці вдома, — пирхнула я і кинулася до аптечки.

Нестор вже вчився на першому курсі, але ще ходив зі шкільними друзями на бокс. Тільки ж я відчувала — на його лиці травми не від спорту.

— Зізнавайся, що трапилося! — випалила і разом з аптечкою застрибнула на його коліна, доки не встиг втекти.

— Нічого не трапилося. Це зайве, не треба мені аптечка.

Брат спробував мене зняти й підвестися, але я вчепилася в його плечі, не далася, всією вагою притисла його до дивана.