10. В бантику

Нестор

Я дивлюся на суму штрафу від податкової й очам повірити не можу.

— Ви казали, що у нас все прозоро. Ви казали, батько казав. Тоді що це таке?

Андрій Павлович підтискає губи. Винуватим не здається, хоча на його місці я провалився б від сорому за власну брехню й махінації.

— Несторе Олександровичу… Ти маєш розуміти, у нашій справі не завжди виходить чесно. Твій батько хотів заощадити гроші для розробки нового хіміотерапевтичного препарату. Ми не змогли залучити під цей проєкт інвесторів, тому…

— Тому вирішили схитрувати з законом. — Я зітхаю, кидаю на стіл квитанції, підходжу до вікна. — Думали, що перевірка не помітить?

— Не думали, що копатимуть так глибоко.

— Чим заплатимо?

— Ну… Це не критичний борг. За останні пів року, після підписання європейських контрактів, наші прибутки достатньо зросли, щоб сплатити такий штраф.

— Чого я ще не знаю?

З того, як на мене дивиться фінансовий директор, стає зрозуміло: не знаю я багато всього.

Тато вчив мене основ управління, ознайомлював з внутрішньою кухнею компанії. По суті, зробив мене своєю правою рукою, але не втаємничив у брудні справи. Якби я знав більше, краще був би готовим до того, що тепер на нас несеться.

— Ми з головним юристом підготуємо для тебе всі документи, яких ти ще не бачив, — стримано відповідає Андрій Павлович.

— Особисті рахунки теж перевірятимуть?

— Податкова може ініціювати таку перевірку, але з цим у нас чисто. Нічого, крім офіційної зарплати й коштів зі спадку, на твоїх рахунках не з’являлося. На кожну гривню зі спадку є офіційний документ, тому за це не турбуйся.

— Якщо ініціює, перевірить лише мене? Чи… сестру ж ні?

— Ні, звісно. Лише тебе. Христина не має жодного стосунку до компанії зараз.

— А раніше? Гроші, які їй давав тато…

— Нічого незаконного не було.

Я тепер не дуже вірю словам фінансового директора, але виходу зараз не маю — мушу довіритися. До того ж сподіваюся, що тато зробив усе правильно, щоб відгородити Христю від проблем.

Тяганина з податковою — штука неприємна, але не найгірше. От інші дзвіночки, які до мене доходять, подобаються ще менше. Мережа клінік, з якою ми мали підписати договір, зволікає, а дві мережі аптек з наступного місяця відмовляються від одного з наших найпродаваніших препаратів. Мені досі не вдалося з’ясувати, чим його планують замінити, але коли з’ясую — знатиму, в якому напрямку шукати ворога. У мене вже є кілька варіантів, тішить тільки одне — це не компанія Скляренків, наші сфери інтересів перетинаються лише у справах деяких патентів, навряд чи тільки через це під нас копали б. Але навіть якщо це все ж вони, Христя буде в безпеці біля Вовчика, наскільки б мені не було неприємно це визнавати.

Христя.

Перед тим, як їхати додому, я телефоную татовому юристові з новиною. Сергій — єдина людина, крім мене, втаємничена в татів план. Тому я мушу з ним порадитися.

— Христя планує подати на мене до суду, — кажу. — Хоче відсудити спадок. Як цьому запобігти?

— Так це ж чудово, — відповідає Сергій. — Не треба запобігати. Вона нічого не доведе, ваш батько був при світлій пам'яті, коли підписував заповіт, лікарі це підтвердять. А суд і шум навколо нього зроблять нам послугу — всі тільки впевняться, що ви з Христиною побили горшки. Це те, чого хотів Олександр.

— Він хотів, щоб її ім’я ніде не згадувалося.

— Щоб не згадувалося в контексті скандалів з компанією. Але якщо йтиметься про розрив між братом і сестрою — це піде нам на користь.

— А її не спробують використати проти мене?

— Якщо ти будеш достатньо переконливим у своїй відчуженості, не буде сенсу її використовувати. Тим паче будь-хто, поцікавившись твоєю сестрою, зрозуміє, що вона ще менш поступлива, ніж ти.

Це правда. Я не знаю більш впертої і непоступливої людини, як моя сестра. Однак у нашій ситуації це не плюс — компанію вона не відсудить, але набридатиме, доки не дізнається правду. Щось треба вигадати, щоб угамувати її, віддалити від себе ще…

Я повертаюся додому і застаю під дверима кур’єра — він приїхав на кілька хвилин раніше, ніж ми домовлялися.

— Ваше замовлення. — Він усміхається й передає мені велику коробку.

Цікаво, що в ній? Що Христя вигадала цього разу?

Кур’єри вже кілька днів носять мені посилки — результати її спонтанного інтернет-шопінгу. Я підтвердив у мобільному додатку всі її замовлення, думаючи, що вона купувала потрібні їй речі, а натомість отримую різний непотрібний мені мотлох.

— Гм, важкеньке… — Оглядаю коробку, переступивши поріг квартири. — Тільки б не риба.

Я роззуваюся, несу коробку в прохідну кімнату, яка слугує мені кабінетом і вітальнею.

Не можу перебувати в домі, де немає ні Христі, ні батька, тому живу тут, у своїй квартирі. Тато купив її мені, продавши квартиру моїх… моєї мами після того, як той покидьок здох. Багато років я наважувався, та не зміг переступити поріг дому свого дитинства, нізащо не поселився б там.

Я випиваю склянку холодної води й сідаю на диван, нарешті відкриваю коробку. Мені не подобається вже сама назва інтернет-магазину на коробці, а вміст — тим паче.

— Купідон, — читаю вголос. І завмираю, витріщившись на те, що лежить всередині. — Ого. Ти себе перевершила.

Я витягаю з посилки подовгасту коробку завдовжки сантиметрів двадцять п'ять з цілком недвозначним і реалістичним зображенням фалоімітатора. Коробка перев'язана червоним подарунковим бантом. І схожих упаковок ще… одна, дві… десять!

— Ну, сестричко… — Сміюся, уявивши, як реготала Христя, роблячи це замовлення.

Знаходжу смартфон і набираю її номер, хоч збирався не робити цього.

— Мені прийшов ще один подарунок, — кажу, коли Христя відповідає на дзвінок. — Навіщо ти це робиш?

Вона щось жує, чую, як ковтає, перш ніж безтурботно відповісти:

— А чому ти не заблокував картку? Я могла накупити собі якихось дорогих дурниць.