9. Важливі почуття

Христя

Ніколи б не подумала, що такі ночі бувають — коли не пам’ятаєш на ранок нічого дивного чи підозрілого, але таке враження, що тебе всю ніч обіймали. Прокидаючись, я втикаюся носом у щось тепле й м’яке — чиюсь шкіру, що пахне солодким апельсином. Губи самі тягнуться до цієї шкіри, цілую й тільки тоді розплющую очі. Це я щойно поцілувала плече свого брата?

— Що ти робиш? — Чую сонний голос.

Сон поволі покидає мене. Відхиляюся і тру очі.

— Вибач. Я думала, що це Вовчик, — белькочу і відчуваю, як горять щоки й навіть шия.

— Брехуха, — гмикає Нестор.

Я сідаю на ліжку, дивлюся на його розкуйовджену шевелюру й сонні очі.

— Добре, зізнаюся. Я нічого не встигла подумати.

— У тебе таке часто.

Він сміється, і на мить мені здається, що між нами все як раніше — не було ні його образливих слів, ні мого звільнення з компанії й вигнання з дому.

— Вип’ємо кави і їдемо? — запитую обережно.

Усмішка зникає з обличчя брата.

— Ти сюди на своєму авто приїхала?

— Ні, з Вовчиком. Але можу поїхати з тобою.

— Ні. Їдь з ним.

— Не хочу! Я хочу з тобою.

— Христе! — Нестор сідає на ліжку, дивиться на мене сердито. — У мене справи, я не маю часу.

— В неділю зранку справи?

— Так, у неділю.

— І як звуть твої справи?

Він зітхає і підводиться. Переодягається так швидко, наче хоче від мене втекти. Я сиджу й витріщаюся, як змінює футболку для сну на ту, в якій приїхав. Кладе руки на пояс піжамних штанів і, повернувшись до мене, здіймає одну брову.

— Так і дивитимешся?

— Чом би й ні? Ти ж мене бачив голенькою? Мабуть, підгузки допомагав змінювати…

— Не пам’ятаю такого. — Він схиляє голову до плеча, а тоді зітхає: — Втім, я не соромлюся. Дивись, якщо так цікаво.

Брат підхоплює пальцями резинку штанів, і я різко відвертаюся. Вскакую на рівні ноги й лечу до дверей.

Дивно все якось. Ця ніч в одному ліжку, наші розмови тепер… Щось не так. Не можу собі пояснити, але відчуття не ті, що раніше. Він досі мій брат, хоч і вчинив зі мною погано. Але ж приїхав сюди заради мене. Але ж пустив до себе, і вчора затурбувався, спитав, чи не чіплявся до мене Вовчик. А з іншого боку, я виходжу з його спальні під скажений стукіт власного серця.

Гримаю дверима і зупиняюся одразу за ними. Що робити?

По-перше, треба йти переодягтися. По-друге, нагадати Вовчику, щоб надіслав мені контакти свого знайомого адвоката.

Двері позаду рипають, і Нестор виходить з кімнати. Швидко ж він. Так квапиться втекти звідси, від мене?

— Чого ти тут стоїш?

Не встигаю відповісти, бо відволікають інші двері — ті, що ведуть в кімнату, в якій я мала б провести цю ніч. З них показується сонний Вовчик.

— О! — Глипає на мене. — Ти де спала?

— У Нестора, — буркаю і йду повз нього у спальню, щоб переодягнутися.

Чую його нерівні смішки.

— Від мене з ліжка вперше втекла дівчина. Та ще й до кого — до свого брата!

Я не закриваю двері в коридор, тому відповідь Нестора теж до мого слуху доноситься.

— Менше пити й курити треба було, щоб з твоєї спальні не тікали дівчата.

— Та я не напився! — обурюється Вовчик. — Слухай, скажи щось своїй сестрі…

Їхні голоси віддаляються.

Я швидко переодягаюся, а тоді вибігаю навздогін, бо все-таки маю намір повернутися в місто з братом. Скляренко може скільки завгодно зводити стару пісню про свої почуття й жалітися на мою холодність Несторові, але він чудово розуміє — нічого йому не вкипить. Свою обіцянку я виконала — поїхала на цю вечірку, а він домовився про мою зустріч з його батьком, тож ми квити.

Я вибігаю на вулицю і мало не змітаю з ніг Вовчика перед порогом дому.

— Не забудь надіслати контакти адвоката! — нагадую.

Він ловить мене за руку.

— Чекай. Ти куди?

— Їду з братом. Бувай!

Не слухаю, що там Вовчик каже далі — біжу до брукованого майданчика, де гості позалишали свої авто. Нестор якраз прощається зі своїм однокласником. Користуючись моментом, я смикаю дверцята його автомобіля — вони виявляються вже розблокованими — і влаштовуюся на пасажирському сидінні поруч з місцем водія.

Чую, як брат домовляються з однокласником зустрітися за пивом і прощається, а тоді сідає за кермо.

— Що ти тут робиш? Я казав тобі їхати з Вовчиком.

— А я сказала, що поїду з тобою.

Він підтискає губи, глипає злісно, але більше нічого не говорить, заводить авто.

От чому йому, питається, злитися? Це я мала б бути злою на нього!

Я складаю руки на грудях і відвертаюся до вікна. Помічаю в боковому дзеркалі, як однокласник — Олег, так? — сідає у свій автомобіль, і дещо пригадую.

— А чому Олег вчора звернувся до тебе так дивно?.. Якесь таке прізвище назвав, не наше…

Або мені здається, або кермо зараз трісне, зламається під братовими пальцями — так сильно його стикає.

— Напевно, сплутав прізвища. У нашому класі були два Нестори.

— І яке було прізвище того другого?

— Не пам’ятаю. Щось на літеру «р».

— Ясно…

Ми їдемо до самого Києва мовчки. І по Києву теж мовчки.

Я все думаю про дивну поведінку брата. Про спадок. Про приїзд на вечірку. Про його намагання вдавати байдужість до мене… Ну не клеїться щось, не клеїться!

Повертаю голову, вдивляюся в його спокійний профіль. Сиджу так бозна-скільки хвилин.

— Побачила щось нове в мені? — Не витримує він.

— Угу. У тебе прищик на скроні. А ще ти проїхав поворот.

— Тобто? — Брат на секунду повертає до мене голову, а тоді знову дивиться на дорогу.

— Куди ти мене везеш? Я ж не сказала тобі адреси. Якби за звичкою віз у наш будинок, три хвилини тому повернув би в бік Південного мосту. А так куди везеш?

— До найближчого метро. — Він аж скрипить зубами.

— Найближче метро ми щойно проїхали.