8. Тибетські монахи позаздрять

Нестор

Не знаю, чи зміг би я заснути, знаючи, що вона — за стіною, в одному ліжку з іншим. Тому коли хтось стукає у двері — це полегшення. Я думаю, що це Ліка, Настя чи Емілія — одна з дівчат, з якими спілкувався впродовж вечора, і аж ніяк не сподіваюся побачити за дверима Христю (хоч і мріяв би про це).

Проте все-таки це вона.

— Ну і? — запитую суворо, а з грудей серце вистрибує від радості, що вона зараз не з Вовчиком.

— Пропусти. Спатиму в тебе. — Христя дує щоки, потирає очі й буквально таранить мене, заходить у мою кімнату.

Я з тривогою вдивляюся в її тендітну спину, зачиняю двері.

— Щось трапилося? Він… чіплявся до тебе?

— Він хропе.

Полегшено видихаю.

— Я теж хропу.

— До твоїх частот я звикла.

— Це ж як ти звикла?

— Через стіну все життя слухала твоє хропіння.

— Не вигадуй. У нас товсті стіни.

Христя пхикає, підходить до мого ліжка з того краю, де я щойно лежав. Лягає в зім’яту постіль, накривається ковдрою, під якою я крутився і намагався заснути.

— Взагалі-то там я щойно спав.

— Я зрозуміла, тут тепло. І пахне тобою. — Вона заплющує очі й задоволено усміхається. — Ляжеш з іншого боку.

Я мить дивлюся на неї, а тоді обходжу ліжко, залажу під ковдру. У моїй крові є трохи алкоголю. Я не п’яний, в голові не макітриться, але таке враження, що під шкірою, маршрутами вен і капілярів, бігають мурашки. Лоскітно й приємно, та водночас ці мурашки підбивають мене на неправильні бажання.

Трясця. Як добре, що вона поруч. Краще б вона не приходила.

— То чому ти насправді прийшла? — запитую, прочистивши горло.

Христя відповідає не одразу. Мовчить якийсь час, а тоді зітхає і тихенько каже:

— Не можу біля нього заснути. Якось… незатишно.

— А біля мене, значить, затишно? — Я гмикаю, а в душі… Трясця, радію, радію, радію.

— Ну, бо… Гм, сам розумієш, біля тебе безпечніше. Мені завжди подобалося біля тебе засинати.

— Ти засинала біля мене двічі в житті. Після смерті мами. Після похорону тата.

— Мм. Якщо сьогодні хтось помре… Може, мені тебе подушкою задушити?

— З трупом спати буде холодно.

— Мене зігріватиме думка, що я — твоя єдина спадкоємиця й отримаю дім і компанію.

Я прикушую губу, щоб не розреготатися. Моя дівчинка завжди була гостра на язик, і від цього мене особливо плавить.

— І як це — двічі в житті? — веде вона далі. — Хіба ти мене не заколихував, коли була немовлям?

— Ні. Тобто… Кхм. Так. Так, звісно. Ну, просто… Ти вже завелика, щоб заколихувати тебе, не гадаєш?

Не заколихував, сестричко, ні. Тобі було три, а мені шість, коли я став тобі братом.

— А я й не прошу тебе колихати мене зараз. Я сама засну.

— Тоді спи вже.

Христя замовкає, але я чую, як важко сопе, точно збирається щось сказати. От лише я очікую докорів або грубощів, а вона мене дивує. Заговорює тихенько, м’яко, таким тоном роблять зізнання, яких соромляться:

— Мені справді безпечніше біля тебе. Ненавиджу. Це трохи принизливо — визнавати, що з тобою мені краще, попри все. Але… дякую, що приїхав. Можеш казати що завгодно, та я знаю — ти приїхав задля мене.

Я не відповідаю, бо сказати нічого. Це правда, задля неї. Я порушую власний план і задум тата. Але не можу інакше. Триматися на віддалі від неї — якесь катування, наче з мого тіла млосно повільно витягують серце.

— Я скоро зустрічаюся з адвокатом і подаю на тебе в суд. — Христя раптом змінює інтонацію, говорить грізно. 

— Ти прийшла у моє ліжко і говориш таке. — Не можу не усміхнутися. — Ти не боїшся?

— А що ти мені зробиш? Задушиш подушкою? В подушкових боях я завжди вигравала.

— Бо я піддавався. Але… — Зітхаю. — Не цього разу. Це не жарти.

— То все-таки задушиш?

— Припини.

— Чого це? — Христя різко сідає на ліжку, повертається до мене лицем. — Ну, давай. Зроби щось. Скривдь мене.

— Береш мене на слабо?

— Беру. Що ти можеш мені зробити? Ти вже зробив найгірше — забрав у мене все, вибив ґрунт з-під моїх ніг.

— Ще можу в шафі закрити, зв’язати й заткнути тобі рота кляпом, щоб дала мені виспатися.

— Придурок.

Вона опускає плечі. Дує губи й дивиться спідлоба.

Трясця, Христю, не роби так. Ти ж знаєш, як мені хочеться обійняти тебе в такі миті.

Я заплющую очі, щоб не бачити цього. Лежу горілиць і рівно дихаю. У темній кімнаті, освітленій лише приліжковою лампою, у моєму ліжку сидить дівчина, яку я кохаю і до сказу хочу. Але мушу триматися.

Колись я поїду на Тибет, розкажу тамтешнім монахам про те, як роками терпів потяг до своєї названої сестри, й вони одразу зведуть мене в титул лами. Вчитиму їх протистояти плотським бажанням.

Христя щось муркоче собі під ніс, зітхає й вовтузиться. Коли розплющую очі, бачу, що вона знову лягла й повернулася до мене спиною.

Ми лежимо мовчки довгі-довгі хвилини. Її плечі помітно розслабляються.

Мої бажання нікуди не зникають. Навпаки, що довше лежу й дивлюся на її тендітну спинку, то сильнішими вони стають.

Не думати. Не думати дурного. Наказую собі це, але натомість фантазую. Я міг би притиснутися до її спини, оповити рукою її талію, а тоді просунути пальці під футболку, мазнути долонею по її животі, пірнути у виїмку між грудей, пробігтися пучками по пипках… Дідько.

Я лаюся подумки, згадую всі можливі матюки, сварю себе. Нагадую собі всі обіцянки, які дав батькові, й потроху, хвилька за хвилькою, кров остигає.

Христя дихає вже зовсім рівно, спокійно.

— Спиш? — шепочу.

Треба вимкнути лампу й теж спробувати заснути.

Обережно, щоб не розбудити, я подаюся вперед, підсовуюся і перехиляюся через неї, натискаю вимикач на лампі. Кімната занурюється в темряву, я вловлюю ніздрями запах волосся моєї сестри (сестри, Несторе, сестри!). Тихенько відхиляюся і навпомацки знаходжу ковдру, підтягую вище, поправляю, щоб моя дівчинка не змерзла.