6. Близько до правди

Нестор

Це важче, ніж я думав. Триматися на відстані, відрізати себе від неї, дистанціюватися — важче.

Особливо, коли вона навмисно мелькає перед очима. Точно ж прийшла зі Скляренком у кафе в обідню пору, щоб я побачив. Суп наш улюблений замовила. Троянду у вазу поставила. Дивилася.

Як придурок, я витріщався на неї й лише краєм вуха слухав, що мені говорила нова юристка.

Скоро в нас буде багато роботи для юристів.

— Несторе Олександровичу, ви мене чуєте? — Мене з роздумів висмикує фінансовий директор — Андрій Павлович.

— Так, чую. Вибачте. Не треба по батькові. І можна, як раніше, на ти.

— Ну, ти тепер шеф, тож я подумав… — Він усміхається. — Гаразд, то з чого почнемо?

— Мене неформально попередили про податкову перевірку найближчим часом. Не знаю, коли це трапиться, але я для цього й розширюю команду юристів і бухгалтерів. Треба все перевірити. Ваша допомога дуже знадобиться, ви працювали з батьком багато років…

Ми з Андрієм Павловичем розмовляємо про справи майже пів дня, а потім зустрічаємося ще і ще. Він ділиться зі мною інформацією, якої я не знав — тим, що творилося в компанії на самому початку, ще коли я був дитиною і не працював з татом. Мені потрібно знати все, бо податкова — це тільки перша сходинка. Далі буде гірше. Все, що я знаю й не знаю, використають проти нас.

Тішить те, що тато намагався тримати в рамках закону всі угоди. Серйозних проблем, таких як ухилення від сплати податків, не було навіть на початках, не кажучи вже про останні роки, які перевірить податкова. Проте дрібні нюанси існують — у великому бізнесі неможливо без цього.

Це якщо Андрій Павлович каже мені правду. Бо відчуття в мене таке, що розповідає він далеко не все, і тато недаремно боявся.

Я так зариваюся в роботу, що забуваю про все на світі. Коли в якусь суботу приходить повідомлення від Скляренка, витріщаюся на нього кілька хвилин і не розумію, про що йдеться.

«привіт то ти будеш чекаємо . скидаю геолокацію»

Ось саме так він пише — без розділових знаків, наче «будеш» — твердження, а не запитання.

Я кручу телефон у руках. Поїде Христя чи ні?

Якщо поїде, мені краще не потикатися туди, триматися якомога далі. Якщо не поїде — мені тим паче немає сенсу їхати.

— Ти ж поїдеш, так? Вперта моя сестричка…

З іншого боку, не можу дозволити їй бути там самій. Це збіговисько «золотої молоді» — не зовсім наша компанія, ми з Христею ніколи не любили такі гулянки, але на зло мені вона поїде і влипне у щось.

Зрештою, я обіцяв татові не тільки дистанціювати її від проблем, але й оберігати.

— Тоді і я поїду, — бурмочу, виходячи з офісу.

Спочатку їду додому, переодягаюся, а тоді вирушаю за місто. Локація, яку надіслав Скляренко, — це маєток в одному з «елітних» сіл. Сусідів близько нема, територія, швидше за все, закрита. Ніхто не побачить.

Дорогою я думаю про те, що план тата, можливо, був не найкращим рішенням. Я мусив пошукати щось інше, не погоджуватися. Але тепер пізно, треба йти до кінця. 

— Нас хочуть з’їсти, — сказав він мені того дня у лікарні.

— Хто? Кому ми перейшли дорогу?

— Я не знаю точно, маю кілька варіантів… Це хтось, хто має великі, дуже великі гроші. Вони працюють через спеціально навчених людей, не самі. Здається, копають під нас вже рік.

Я стояв біля вікна, з тривогою вдивлявся в його бліде обличчя і вслухався у кожне слово, яке мій названий тато вичавлював з себе.

— Справа в нових патентах? Чи в наших європейських контрактах?

— Боюся, і одне, й інше. Головне, вони постараються все провернути, доки ми не підписали договір з МЗУ на новий хіміотерапевтичний препарат.

— Але ж він ще... Христя? Ти обіцяв їй, що вона приєднається до цього або наступних проєктів.

— Так. Не можна.

Ми замовкаємо. Тато важко дихає.

— Тобі погрожували?

— Можна й так сказати... Але це тільки початок. І почнуть вони з податкової.

— У нас хіба є проблеми?

— Серйозних нема. Але їх можна вигадати. Не вийде — буде… буде наступний крок. Наше ім’я змішають з брудом.

Я розумів, що він має на увазі. Кампанія з дискредитації, щоб наша фірма втратила всі серйозні контракти.

— Від наших ліків почнуть відмовлятися, — вів далі тато. — Буде скандал. Потім — сам розумієш.

— А якщо вистоїмо?

— Я боюся найгіршого. Ми вийшли на велику арену, а тут ніхто не б'ється за правилами. — Він подивився мені у вічі, і в тому погляді було стільки тривоги, що моє серце стислося. — За тебе теж боюся, але якщо… Якщо я вже не вийду з цієї палати, подбай про сестру. Ти повинен дистанціювати її від компанії. І від себе. На якийсь час. Щоб вона і близько не мелькала в офісі чи вдома, щоб її ім’я ніде не згадувалося, а краще — щоб всі знали: вона окремо, а ти й компанія — окремо. Візьми все на себе, прошу тебе.

— Може, відіслати її за кордон?

— Не можна їй розповідати подробиць, так вона буде в небезпеці. Та й якщо розкажемо, вона не поїде. Ти знаєш її не гірше, ніж я.

— Що тоді робити? — прошепотів я і подивився у вікно.

Тато мав рацію — Христя нізащо не поїде, якщо знатиме про проблеми в компанії.

— Я вигадав один спосіб. Це не назавжди. Їй треба протриматися якийсь час.

— Про що ти?

— Я не так просто тобі казав, що ми повинні організувати їй невеликий капітал, який би вона мала не на рахунках і не в готівці, а в речах…

Його план жахав. Те, що я мусив зробити, ранило мене, а найгірше було в тому, що я розумів — воно ранить Христю.

Але на нас насувалася велика грозова хмара, і я мусив вберегти її від цієї загрози, навіть якщо доведеться боляче відштовхнути від себе якнайдалі.

— Тільки ти не відштовхуєш, а їдеш до неї, — зітхаю я, заїжджаючи на подвір’я заміського маєтку.