5. На зло йому і всьому світові

Христя

Вовчик відповідає на моє повідомлення миттєво, наче тільки й чекав, що я напишу. Ми домовляємося зустрітися в середу за обідом, я навмисно запрошую його у кафе навпроти офісу нашої компанії — Нестор там часто обідає. Раніше ми з ним там часто обідали. Просто хочу, щоб знав — я не жартувала щодо Вовчика.

Я вперше за два місяці міняю чорну блузу на білу. Взагалі-то білий — теж колір трауру в деяких країнах. Доки не мине рік за татом, носитиму його. Тим паче це один з моїх улюблених кольорів. От червоний терпіти не можу.

— Як ти міг подарувати мені цю сукню? — кажу, виймаючи червоне плаття з валізи й вішаючи у шафу в новій квартирі.

Тоді Нестор з татом повернулися з тижневого відрядження, з Брюсселя. Вони привезли мені багато різних подарунків — прикраси, шалики, шоколад і кілька суконь, червона якось загубилася серед них, я й уваги не звернула. А тепер вона не дає мені спокою. Брат знає, що я не люблю червоний і люблю білий, але ні разу не подарував мені ніякого білого одягу. Невже це справді не просто так?

Нова квартира мені подобається — в ній достатньо простору для мене і моїх валіз. Всі речі вміщаються у велику шафу, і я одразу їх сортую — відкладаю сукні, сумочки, взуття і прикраси, якими не користувалася, фотографую і виставляю для продажу на онлайн-майданчик. Не думала, що колись доведеться таким займатися, але добре, що маю ці речі. Й на тому спасибі.

У мене є трохи заощаджень, є гроші на кількох картках, а якщо вдасться продати речі, цілком вистачить і адвоката оплатити, і на життя на якийсь час. Хоча я все одно не збираюся сидіти склавши руки. Найважливіше зараз — знайти роботу.

Тато і брат виховували мене в любові, але не ростили з мене тепличну квіточку, вони дали мені головне — навички виживання і вміння організуватися в будь-якій ситуації. Тому Нестор має рацію, я розумниця і не пропаду.

— Ти розумниця і даси собі раду, — підбадьорюю себе, дивлячись у дзеркало на дверях шафи.

Калейдоскопом перед очима проносяться спогади. Як брат дисциплінував мене, витягуючи на ранкові пробіжки щодня, навіть на вихідних. Як тато вчив мене ввічливості й змушував просити вибачення в нашої прибиральниці, коли я навмисне капостила. Як вони обидва наполягали на чесності, завжди вислуховували про мої проблеми й сумніви, як запевняли, що я зі всім впораюся, чи то зі шкільними іспитами, чи то з конфліктами з однокласниками. При цьому брат або тато завжди втручалися тоді, коли було зрозуміло — сама не дам ради. Я знала, що вони є за моєю спиною, відчувала, що підстрахують, тому могла й самотужки гори звернути.

Зараз їх немає, але моя впевненість в собі нікуди не поділася, на диво.

— Ось і перший покупець! — вигукую я, побачивши, що якийсь чоловік цікавиться моєю червоною сукнею — хоче подарувати дружині.

Відписую йому, а тоді роблю собі кави й сідаю за ноутбук, щоб написати резюме і розіслати на різні вакансії.

Я знаходжу лише кілька посад в штаті фармакологічних компаній, зате провізорів і працівників аптек потрібно повно. Про всяк випадок надсилаю резюме й на такі вакансії. Нічого страшного, якщо доведеться постирчати за аптечним прилавком кілька місяців, перш ніж знайду гідну роботу. 

Я займаюся розсиланням резюме і продажем речей кілька днів, а в середу збираюся на зустріч з Вовчиком. Вдягаю білу блузу і білі штани, вперше з часу татового похорону роблю легкий макіяж.

Приходжу в кафе першою, Вовчика ще немає. Терпіти не можу непунктуальних людей, ось ця його безладність — одна з причин, чому в нас точно нізащо б не склалися стосунки. Мене надовго не вистачить.

— Привіт, красуне! — вигукує він ще здалеку, йдучи до мого столика.

— Привіт! — Намагаюся усміхнутися йому.

Володимир Скляренко — молодший син у сімействі, яке володіє однією з найбільших фармакологічних компаній України. Це компанія-гігант, порівняно з нею фірма мого тата — дрібна комашка. Проте останні два-три роки татове дітище пішло вгору, тоді як Скляренки зазнавали невдач. Зараз ситуація більш-менш вирівнялася, і наші компанії з натяжкою навіть можна назвати конкурентними. Ну, а самого Вовчика з натяжкою можна назвати закоханим у мене по вуха (бо я все ж схиляюся до того, що його серйозні почуття до мене закінчилися в десятому класі, коли я відмовилася від його валентинки).     

— Ніяк не чекав, що ти коли-небудь сама мене запросиш на побачення! — каже він і простягає мені червону троянду, цілує в щоку, а тоді сідає навпроти.

— Дякую. Але, Вов… Ну, це не те щоб побачення… Я поговорити з тобою хотіла, спитати дещо.

На його обличчі — розчарування. Але краще так, краще, щоб одразу все зрозумів, не збираюся його дурити й давати марні надії.

— Що ж, зробимо замовлення? — Він натягнуто усміхається. — А тоді все розкажеш. 

Я замовляю грибний суп-пюре (Нестор теж любить ним обідати), Вовчик — стейк і картопляний гарнір. Офіціантка приносить вазу для моєї троянди. Доки ми чекаємо замовлення, теревенимо про різні дурниці — згадуємо однокласників і знайомих, говоримо про погоду, він висловлює співчуття щодо смерті тата.

— Ви з братом тепер, виходить, самі залишилися, — зітхає і похитує головою. — Ваша мама ж уже давно померла, так?

— Так, мені було сім, Нестору — десять.

Повні Вовчикові губи співчутливо підтискаються. Він, як завжди, милий і ввічливий. А ще симпатичний. Навіть дурні квітчасті сорочки, які він постійно носить, його не псують. І чому тільки я нічого до нього не відчуваю? Ох.

Нам приносять замовлення, і Вовчик, побажавши мені смачного, запитує:

— То про що ти хотіла поговорити?

Я роблю глибокий вдих і розтуляю рота, але так і завмираю, кинувши погляд за його спину. У кафе якраз заходить мій брат з якоюсь дівчиною у строгій бежевій сукні. Вони підходять до столика за метрів сім від нас, Нестор відсовує їй стілець (чому він мені ніколи не відсовував стілець?), а тоді піднімає голову і помічає мене. Не секунду в його очах мелькає розгублення, він переводить погляд на потилицю Вовчика і стискає щелепи так міцно, що м’язи на вилицях напинаються.