4. Проблемою менше

Христя

У мою Перлинку валізи сяк-так помістилися, але у квартирі Ксю чомусь зайняли більше місця, ніж очікувалося.

— Не підозрювала, що в тебе стільки лахів! — вигукує моя подруга, залізши ногами на ліжко і розглядаючи гору валіз.

— Я й сама не підозрювала. — Розводжу руками.

— А вияснила щось? Має Нестор дівчину?

Я зітхаю.

— Слідів не знайшла, але він сказав, що має. Сказав, так її кохає, що будь-що заради неї зробить.

— Нічого собі! — Ксю присвистує. Вона бере крекер із вази на приліжковій тумбочці й, жуючи, вигукує: — Не здивуюся, якщо та дівка його приворожила!

— Не вигадуй. Просто йому мізки відібрало.

— Що робитимеш?

— Завтра почну шукати квартиру, а тоді — роботу. Ще треба знайти гарного адвоката, щоб оскаржити заповіт. І зустрінуся з Вовчиком.

— А з Вовчиком навіщо? Невже надумала дати йому шанс?

Я пхикаю. Вовчик — занадто не мій тим, щоб давати йому шанс. Однак він син власника великої фармкомпанії, набагато більшої й впливовішої за нашу. Чи то пак, за Несторову.

— Хочу попросити його допомоги. Він же працює зі своїм батьком, може, замовить за мене словечко, знайде роботу в їхній компанії.

— А тебе візьмуть? — Ксю кривиться. — Не подумають, що ти хочеш у них шпигувати?

— Я поясню йому все. Заодно спитаю, чи не знає він гарного адвоката. У мене не так багато надійних знайомих, до яких можна звернутися за допомогою.

Ми замовкаємо, обидві буравимо поглядами валізи, доки подруга не запитує:

— Можна хоч поглянути, що в тебе там? Ніколи не помічала в тебе так багато одягу.

— Більшість з цього всього я навіть ні разу не надягала. В отій рожевій валізі все нове.

— З нього й почнемо!

Ксю тягне ближче до ліжка рожеву валізу і відкриває її. Обводить поглядом поскладані абияк речі й витягує червону шифонову сукню — таку яскраву, що в очі б'є.

— Вау! Не бачила, щоб ти таке носила!

— Кажу ж, не носила. Це Нестор подарував. І цю теж. — Киваю на чорну вечірню сукню з паєтками, яку Ксю витягує наступною.

— У тебе тут такий скарб, а ти ходиш у блузах з масмаркету! — Вона тицяє на мою блузу і далі роздивляється сукні. — Поглянь, це ж L***! Та вона кілька тисяч євро коштує! А ця… трясця, це ж D***! Теж не дешевша! Зараз подивимося…

Подруга починає ритися у валізі й один за одним називає люксові бренди. Деякі з них я знаю, але більшість назв мені нічого не говорять. Мені відомо більше закордонних фармкомпаній, ніж виробників одягу.

— Усе з бирками! Христю, в цій твоїй валізі стільки грошви… Ці сукні коштують цілий статок, а ти їх зім’яла абияк!

— Звідки ж я знала… Тато з братом часто їздили по роботі за кордон, особливо останні пів року. Постійно привозили мені подарунки. Але куди я мала носити всі ці сукні? — Я беру одну — сіру з квітковим принтом — і роздивляюся. — Тут навіть розмір M. Гм… Нестор знає, що я ношу S.

— А в інших валізах все таке саме дороге?

— В отій коричневій — сумки, я лише деякі носила. А в отій сірій — взуття. Речі, які я ношу, лише в оцих двох… Ну, і ще прикраси в ридикюлі, більшість — теж їхні подарунки.

Ксю складає руки на грудях, замислюється про щось.

— Звучить, звичайно, як теорія змови, — каже, — але, може, ось він і є — твій спадок? Може, вони спеціально купували тобі такі дорогі речі, щоб ти їх могла перепродати й мати гроші?

— Не вигадуй! — Закочую очі під лоба. — Навіщо це їм? Якби хотів, тато просто залишив би мені трохи грошей. А брат… Йому, здається, подобається, що в мене тепер нічого нема. Але хай не радіє! Попродаю оце все і найму за ці гроші адвоката.     

Решту дня ми з Ксю тільки тим і займаємося, що теревенимо. Перед сном, доки вона купається у ванній, я перевіряю свої картки й гаманець, рахую, скільки маю грошей, і проводжу так звану інвентаризацію — підраховую приблизну вартість речей, які можу продати. Чи не вперше прискіпливо придивляюся до прикрас. Я мало що тямлю в коштовностях, але можу визначити: більшість кольє і браслетів зроблені з жовтого золота і прикращені точно не склом, а діамантами. Здається, Ксю має рацію. Тут цілий статок.

Ми вкладаємося спати на двоспальному широкому ліжку, але мені все не спиться. Думки біжать одна поперед одну, а найбільше ті, що стосуються Нестора.

Ще два місяці тому, після татового похорону, я лежала в його ліжку, скрутившись калачиком. Він довго сидів біля мене, погладжував по спині, а зрештою зітхнув і ліг поруч. Узяв мою руку, поклав на свої груди й накрив долонею. Це був жест, якого колись навчила нас мама. «Моє серце з тобою».

Я теж так раніше робила — коли брату було важко, брала його долоню і клала собі біля серця. Щоправда, потім я підросла, й одного разу Нестор відсмикнув руку, весело сказавши:

— У тебе тепер груди, і я не чую серця.

Я тоді буркнула щось, образилася й побігла геть. Більше не давала йому слухати моє серце.    

А тепер йому на моє серце начхати.

***

Зранку Ксю їде у якихось своїх справах, а я залишаюся сама. Відкриваю ноутбук, шукаю квартиру в оренду, коли мене відволікає повідомлення від Наді — колишньої дівчини Нестора. Ми з нею не були подругами, але з усіх його дівчат вона єдина мені подобалася.

«Привіт. Як твої справи? Можемо зустрітися? Маю до тебе невеличке прохання», — пише Надя.

Подумавши, я відповідаю:

«Привіт. Так, я сьогодні вільна».

Вона дає мені адресу, і я з подивом виявляю, що це сучасний ЖК на Печерську.

Ми зустрічаємося там за кілька годин, і Надя кидається до мене як до давньої сердечної подруги — обціловує в обидві щоки, висловлює співчуття щодо смерті тата і веде мене в будинок, пояснюючи:

— Вибач, що ось так раптово тебе смикаю. Просто я знову їду за кордон на рік, боюся залишати квартиру без нагляду. Вона мені від дядька дісталася, я спочатку думала здати в оренду, але місце дороге, такий новенький ремонт, боюся довірити його незнайомим людям… Якось шкода. Христю, ти не могла б іноді заїжджати сюди, дивитися, чи все на місці?