3. Колишня, на неї схожа

Нестор

Я стою біля вікна і дивлюся, як сестра по одній перевозить валізи на коліщатах і вантажить у свій автомобіль.

Сестра. Треба ж, я навіть подумки так її називаю. Це слово — як оберіг, нагадування, що більшого мені — зась.

Зрештою, це був мій вибір, і я триматимуся за нього решту життя.

— Точно не передумаєш? — спитав мене тоді мій опікун, якого я називав татом. То був день мого шістнадцятиріччя, і ми прийшли оформлювати мій перший паспорт. — Хочу, щоб ти знав: ти маєш вибір. Ти будеш для мене сином у всякому разі, але ти можеш залишити своє прізвище. І ми все розкажемо Христі, коли підросте.

Я мотнув головою.

— Тоді мені доведеться розказати про своїх батьків. Я не хочу, щоб вона знала.

— Тобі немає чого соромитися. Ти ні в чому не винен.

— Все одно не хочу.

Ми мовчали кілька хвилин. На вулиці стояла така сірість і мряка, наче був не початок квітня, а листопад.   

— Гаразд, хай буде по-твоєму. Але, синку, — він поклав руку мені на плече, несильно стиснув — підбадьорливо і водночас повчально. — Тоді ти маєш залишитися їй братом. Назавжди.

— Я розумію.

— Ні, дослухай. Усяким стосункам рано чи пізно настає кінець. Але родинні узи — це не жарти. Вони не на поверхні, а в глибині серця, їх не зітреш. Розумієш, про що я?.. У нас немає більше близької рідні, ми з Христею вдвох. І ти. Вона любить тебе як нікого у світі. І ти її любиш. Оберігай її, здалеку чи зблизька. Люби її все життя як брат, добре?

— Добре.

— Пообіцяй мені.

— Обіцяю.

Я тримав руки у кишенях куртки, стиснув їх у кулаки. Вичавив з себе цю обіцянку, бо не міг інакше — занадто був вдячний своєму названому батькові, щоб розчарувати його. А ще занадто любив її, щоб обміняти нашу щиру близькість на ефемерну можливість в майбутньому отримати щось більше.

Тоді вона була моєю маленькою сестричкою — тендітним білявим дівчам з довірливими блакитними очима. Вона лише підростала, і я тільки починав підозрювати, що залишатися їй братом буде дедалі важче.

Тепер я знаю точно, наскільки це важко.

І їй важко. Тягати валізи важко, а усвідомлювати, що опинилася в новій реальності, — ще важче. Але я не можу інакше. Треба потерпіти.

— Потерпи трохи, моя маленька, — шепочу. — Це не назавжди. Все стане так, як колись. Якщо зможеш мені пробачити.

Христя запихає велику рожеву валізу до багажника, втирає чоло, кладе ще одну валізу — чорну, меншу, намагається закрити багажник. У неї нічого не виходить. Виймає ці дві валізи і ще дві сумки, вантажить по-новому. Бачу, як ворушить губами сама до себе і уявляю, що каже. Це може бути щось на кшталт:

— Перлинко, будь ласка, помісти все, я не хочу залишати своєму брату-придурку сукні і туфельки.

Або:

— Якщо ви всі не вляжетеся у багажник, віддам вас отій жінці, що промишляє біля смітників.

Або, найімовірніше, вона говорить:

— Покидьок! Довбень! Скотина!

Я відвертаюся, відходжу від вікна. Що довше дивитимуся, то сильніше хотітиму піти й допомогти. А цього не можна. Нізащо. Що далі вона буде від мене, то краще.

Підходжу до свого ліжка і кидаю погляд на тумбочку. Що Христя тут шукала? До чого ці запитання про мою дівчину?.. Невже вона справді думає, що я завів стосунки, а дівчина напоумила мене вкрасти спадок сестри? Мені стає смішно з таких несусвітніх дурниць, але якщо Христі потрібне пояснення, нехай це буде воно.

До речі, про дівчину.

Я беру смартфон і телефоную своїй єдиній колишній, яка подобалася Христі.

— Які люди! — вигукує Надя у слухавку. — Що в лісі здохло, що ти мені подзвонив?

— Мені потрібна невелика послуга від тебе. Зустрінемося? 

Вона погоджується, і ми домовляємося пообідати разом у ресторані, в який часто ходили на побачення.

Я чекаю її рівно о другій, а вона прилітає, як завжди, з запізненням. Зате нафарбована, у красивій сукні і зі шлейфом парфуму.

Надя — на сто відсотків мій типаж. Мініатюрна блондинка з тонкою талією. Саме зовнішністю і зачепила мене, хоча, якщо зовсім відверто, у неї добре серце і гарний характер. Ідеальна дівчина, щоб закохатися. Я дуже хотів у неї закохатися, та не вийшло.

— Як твої справи? — Вона починає розмову здалеку, хоча не маю сумніву — їй не терпиться дізнатися причину зустрічі. — Ти весь у чорному…

— Тато помер.

— Ого. Вибач, я… Я не знала. Прийми мої співчуття.

— Дякую.

— А що трапилося?.. Як Христя?

— Рецидивуючий інфаркт. Він давно мав проблеми з серцем. А Христя… Якраз про неї я хотів поговорити.

— Хочеш, щоб я підтримала її? — Надя складає брови хатинкою, дивиться волого і співчутливо.

— Хочу, щоб ти дещо зробила. Ось. — Я дістаю з внутрішньої кишені піджака ключі і даю їй. — Це ключі від квартири. Скажімо, квартира тобі дісталася у спадок від дядька, а ти знову їдеш надовго за кордон і треба, щоб хтось наглянув за нею. Ти й подумала про Христю, бо більше нікому.

Надя бере ключі, дивиться почергово то на них, то на мене. Запитує обережно:

— А чия квартира насправді?

— Орендована. Оплачена на рік вперед.

— Навіщо це все — не поясниш, так?

— Не можу. — Хитаю головою. — Але я буду дуже вдячний, якщо допоможеш мені.

Надя киває і ховає ключі в маленьку сумочку, нічого не запитує, хоча видно, що цікавість її розпирає.

— Христі, звісно, не казати, що ми з тобою бачилися?

— Не казати.

— Добре. — Надя м’яко усміхається і тягнеться до меренгового рулету з полуницею, який я замовив. — Це мені?

— Звісно. Пригощайся.

— Маєш плани на сьогодні? Може, до мене?

Я замислююся. Не хочу давати їй надію, але в мене вже давно не було дівчини, а після цього ранку тіснота у штанах нестерпна. З голови ніяк не йде образ Христі, яка розстібує ґудзики своєї сорочки.

— Не варто, Надю. Я не хочу, щоб ти…

— Я давно не плекаю ілюзій, розслабся. Просто один разок. У мене нікого немає зараз.