2. На пам’ять від старшого брата

Христя

Я залишаю Перлинку перед воротами нашого будинку, не заїжджаю на подвір’я. Подумати тільки! Я тут виросла, а він тепер мене виганяє. Ніколи не могла собі уявити, що в стінах рідного дому мені будуть не раді.

Двері будинку не замкнені — напевно, прийшла наша прибиральниця. Після татової смерті в домі залишилися ті самі порядки, що й до — приходить прибиральниця, приїздить садівник. Тільки рідній доньці тепер тут немає місця.

Я заходжу тихенько. Змахую зі щоки сльозу, яка з’являється від спогадів про тата. Мені нічого ховатися, але не хочу наткнутися на прибиральницю — вона захоче потеревенити, а в мене немає на це часу. Мені потрібно перевірити татів кабінет і спальню брата.

Крадькома перебігаю через велику вітальню, тихцем піднімаюся сходами на другий поверх. З-за дверей ванної чую якісь звуки — напевно, прибиральниця там.

Я підходжу до татового кабінету і смикаю ручку.

— Зачинено? Що за…

Смикаю і смикаю, але двері не піддаються. На них завжди був замок, але швидше для краси, ніж для використання — тато ніколи не замикав свій кабінет.

Отже, Нестор постарався.

Доки мене не застукали, йду в його кімнату. На щастя, її не замкнув.

У нього, як завжди, посередній порядок — не можна сказати, що безлад, але й не стерильна чистота. Взагалі-то він тут майже не жив три роки — тато давно купив йому квартиру. Однак пів року тому, коли татові стало гірше з серцем, Нестор повернувся, щоб бути поруч з ним і зі мною. Мені подобалося, що він повернувся. З ним повернулися какао-ранки на терасі, вечірні перегляди дурних шоу по телевізору і душевні розмови перед сном… Ні. Стоп, Христе, ні. Не можна стільки ятрити душу спогадами.

Я починаю ревізію з комп’ютерного столу. У шухлядах якісь звіти й документи, але нічого серйозного — звичайні робочі цифри. Ноутбук на паролі. Навіть не намагаюся підібрати символи, більш ніж певна, що Несторові вистачило розуму вигадати такий пароль, який я нізащо не розгадаю. Він вигадливий у паролях ще після того випадку, коли я залізла в його браузер і побачила історію переглядів порно…

Я перериваю все у шафі, але не знаходжу там нічого, крім одягу. Ні тобі жіночих речей, ні якихось важливих документів — немає нічогісінько, що сигналізувало б про секрети, які брат береже від мене. 

Залишилася тільки приліжкова тумбочка. У нижній шухляді лежить кілька книг, у верхній — міцні заспокійливі пігулки, бездротові навушники й упаковка з презервативами. Я зазираю всередину — є лише один з трьох.

— Ну хоч щось. З кимось же ти два інші використав… — бурмочу і зітхаю.

Насправді два використані презервативи аж ніяк не свідчать про те, що в нього є постійна дівчина. Такому хлопцю, як мій брат, неважко знайти секс.

— Ти що тут робиш?

Позаду рипають двері, і я підстрибую на місці. Повертаюся і витріщаюсь на Нестора. Ти диви, не поїхав у спортзал.

Він стоїть у самих спортивних штанах, з голим торсом і мокрим волоссям. То це він був у ванній кімнаті, а не прибиральниця!

— А я… Ну, я… — Відводжу очі й думаю над побрехенькою. — Я десь сережку загубила. Подумала, що, може, у твоєму ліжку, коли заснула тут в тебе після татового похорону.

— А мої презервативи напам’ять вирішила прихопити? — Нестор киває на упаковку в моїх руках, і мої щоки різко починають пашіти.

Я кидаю презервативи на ліжко і відходжу якнайдалі, оминаю брата і йду до дверей.

— Ну хоча б щось думала взяти від тебе, раз ти мене вирішив голою й босою залишити.

— Голою й босою? Якщо ти продаси всі свої сукні й туфельки, зможеш років три безбідно жити.

Голос Нестора звучить іронічно, але краєм ока я вловлюю його пильний зосереджений погляд, яким проводить мене до дверей. Не витримую, повертаюся лицем до нього. Мій терпець лускає, образа і розшарпані нерви кричать моїм голосом:

— Половину тих туфельок і суконь ви з татом купували! То вони теж за заповітом тепер належать тобі?

Брат схиляє голову до плеча. Погляд такий, наче пронизати ним мене хоче, проштрикнути, вбити.

— Ні. Це твоє. Але якщо ти зараз же не позабираєш всі свої речі з цього дому, я завтра зміню замки, і все твоє залишиться тут.

— Ненавиджу тебе! Та вдавися ти всім цим! — репетую, більше не здатна стримувати гнів. — Можеш навіть останні труси в мене забрати!

— Ти збожеволіла? — гримає він на мене.

— Так, я збожеволіла! Все забирай. Піду звідси голою!

Мої руки тремтять. Я швидко починаю розстібувати блузу, не одразу даючи раду з ґудзиками. Нестор витріщає очі, а тоді різко повертається до мене спиною, не дивиться. Мої щоки горять, але начхати, я справді здійсню те, що задумала. Ось візьму і піду в костюмі Єви! І всім розкажу, чому так.

Вже розстібаю останній ґудзик, коли він кидається до свого ліжка, підхоплює ковдру і стріпує нею. Повертається до мене з високо піднятою в обох руках ковдрою, затуляючи всього себе, робить кілька швидких кроків. Не встигаю зогледітися, як ковдра вже на мені.

— Ай, ти що робиш? — Борсаюся і намагаюся висунути хоча б голову.

Нестор забирає тканину з мого лиця, але закутує мене так, що й ворухнутися не можу. Тримає мене в лещатах своїх рук. На секунду на мої губи випурхує усмішка, мені хочеться засміятися — все майже як у дитинстві, коли ми дуркували з подушками й ковдрами. От тільки зараз він серйозний, якщо не сказати більшого — злий. Усміхатися вже не хочеться.

— Не треба мені твої труси, — каже різко. — Забирай свої речі і йди.

Ми стоїмо близько. Дихаємо в унісон, майже торкаємося подихами одне одного. Брат досі тримає мене у ковдрі.

Тепло. Безпорадно. Образливо.

Моя відвага і злість випаровується. Ненавиджу його за те, що він забрав у мене все, але ще більше — за те, що насправді не можу сповна ненавидіти. Глибоко в душі я залишаюся його маленькою сестричкою, яка не вірить, що брат може вчинити з нею погано.

— Піду, — шепочу. — Тільки скажи. У тебе хтось є?

— Тобто? — Він супить брови.