1. Твої мрії — твої проблеми

Христя

— Скажи мені, що це непорозуміння! Скажи, інакше я зненавиджу тебе до кінця життя!

Я влітаю в кабінет свого старшого брата, не звертаючи уваги на секретарку, яка щось намагається мені сказати. Він сам, говорить по телефону.

— Так, запит актуальний… Я вам перетелефоную, коли знатиму більше, — каже у слухавку, а тоді розриває дзвінок, відкладає смартфон. Дивиться на мене. — Це не непорозуміння.

У мене під ногами їде підлога. Не може бути. Ні. Хто завгодно, тільки не він. Мій старший брат, мій найкращий друг, мій найрідніший… Ні.

— Чому? — кричу. — Як ти міг? Навіщо?

У мене стільки запитань, що не знаю, яке ставити спершу.

— Я нічого не зробив. Це все тато.

— Не бреши! Тато обіцяв мені! Він казав, що я зможу працювати в компанії, що ми з тобою разом будуватимемо її!

— Отже, він передумав.

— Тоді передумав, коли ти приволік юриста в його лікарняну палату? В останні хвилини життя передумав?

— Ні, ще до того. Тому я й привів юриста.

Нестор ховає руки за спину, виходить з-за свого столу. Сам у чорному костюмі й чорній сорочці, з чорною краваткою — бо ж у нас ще траур. І з чорною душею. Як я могла не помічати, що душа в нього теж чорна?

Ні, ні, не вірю. Цьому має бути розумне пояснення. Не могли вони зі мною так. Тато і брат не могли так вчинити зі мною!

Я кидаюся до нього. З усієї сили штовхаю кулаками в груди. Раз, другий. Третій. Нестор мене не зупиняє, навіть не моргає, хоч, напевно, йому боляче — він високий і міцний, але не гора м’язів.

— Поясни мені нормально! — вимагаю. — Чому ти так зі мною вчинив?

Брат зітхає так гучно, наче хоче показати — я йому вже набридла. Це щось зовсім нове, бо він ніколи зі мною не поводився таким чином.

Я заплющую очі, роблю глибокий вдих. Мої кулаки так і лежать на його грудях, коли кажу:

— Я не вірю. Ви з татом… Ви ж мене любите. Любили. Ви ж… Ну, ви ж не могли так вчинити. Ти не міг.

Піднімаю на нього очі. Переді мною людина, яку я знаю так добре, як саму себе. Думала, що знаю. Він все життя захищав мене і піклувався, ніколи кривого слова не сказав, виконував мої забаганки. Вони з татом ставилися до мене як до їхньої дорогоцінної принцеси, здмухували з мене пилинки, хоча я й не просила цього. Я купалася в їхній любові. А тепер залишилася покинутою, без нічого. Позбавленою всього — дому, роботи, спадку. Все, абсолютно все тато залишив Нестору! Мене навіть не покликали на оголошення заповіту!

— Несторе, не мовчи, скажи щось… Ти так хотів отримати всі татові гроші? Я зрозумію, якщо так, просто поясни мені. Ти вклав у компанію багато сил, ти давно тут працюєш, я розумію. Я ж не претендую на якісь керівні посади чи контрольний пакет акцій, я лише хочу…

— Вибач, сестричко, — перебиває він мене. Піднімає підборіддя вгору, дивиться звисока. Ніколи ще не бачила в його зелених очах стільки холоду. — Просто виявилося, що гроші й акції мені важливіші.

— Важливіші, ніж я?

— Так.

Це слово — удар в прямісіньке серце.

Нестор бере в руки обидва мої зап’ястя, відводить від своїх грудей. Відпускає різко, наче гидує.

— Але навіщо звільняти мене з компанії? — озвучую останній аргумент. — Я ж нещодавно отримала диплом і працюю за спеціальністю, наразі мені цілком достатньо посади фахівця з фармаконагляду, я не прошу одразу бозна-чого! Я вчитимуся ще і колись розроблюватиму ліки! Я хочу тільки цього, не більше!

— От і чудово, що отримала диплом. На вулицях повно аптек, без роботи не залишишся.

— Я завжди мріяла не продавати ліки, а виготовляти!

— Твої мрії — твої проблеми.

Він відвертається, йде до вікна. Дивлюся йому у спину й не вірю, що це мій брат. У голові не вкладається. Наче в його тіло вселився демон чи інопланетна сутність. Мій Нестор не може так поводитися.

— Ти ж не міг все життя прикидатися таким добрим і люблячим. Це тепер щось трапилося? Ти через щось злий на мене? — Я вперто шукаю пояснення, бо не буває, щоб людина різко ставала протилежністю самої себе.

— Годі, Христе. Ти вже не маленька наївна дівчинка. Так буває. — Говорячи, він спочатку дивиться у вікно, а тоді повертається до мене. — Справді думала, що я все життя панькатимуся з тобою? Я захищав тебе, доки ми були дітьми, доки ти росла, вчилася… Але ти вже доросла, можеш сама про себе подбати. Тепер кожен сам за себе. Ти не працюватимеш у компанії. Але я впевнений, що проблем з роботою не матимеш — ти у мене… — Він запинається, прочищає горло. — Ти розумниця. Буде важко, але ти впораєшся.

— І тобі байдуже, як саме я впораюся?

Нестор невиразно стенає плечима, замість відповіді каже:

— Можеш іти. Залиш перепустку на прохідній.

Мене переповнює образа і гнів. Вбити його хочеться. Взяти за плечі й струсонути, вибити ці дурощі хочеться.

— Ти… Ти… Не брат, а кретин! Придурок! Я тобі цього не подарую! — На цих словах я розвертаюся, лечу до дверей.

А в спину мені прилітає:

— І забери свої речі з будинку, доки я їх не повикидав.

— Що? Ти серйозно? — Завмираю і повертаю голову. — І де мені жити?

— Та хоч на вулиці. Мені начхати.

На секунду наші погляди зустрічаються, я хочу виловити в глибині його очей ніжність, яку завжди там читала, але зараз — нічого.

— Ну добре. Попрошуся жити до Вовчика, раптом він ще сохне за мною і прихистить.

На секунду в очах Нестора спалахує злість — звична реакція на Скляренка-молодшого, мого багаторічного залицяльника і сина нашого конкурента. Звісно, я не збираюся просити в нього допомоги, кажу це, щоб позлити брата. Втім, Нестор швидко опановує себе, стенає плечима, а погляд знову стає крижаним.

— Як знаєш. Тільки не лягай з ним в ліжко без контрацепції. Доки за тобою бігав, він спав з усіма підряд.

Мої щоки спалахують.

— Не твоє діло! Захочу — і ляжу. І заміж за нього вийду! Може, в їхній компанії мені знайдеться робота.