Розмова в березовому гаю

Теплий травневий день добігав до кінця. Вечірнє сонце хилилося до горизонту. Група російських, американських та українських офіцерів пили чай та каву в березовому гаю, сидячи за грубими неотесаними столиками. Заходити в приміщення нікому не хотілося. Генерал Євген Савицький скаржився, що сьогодні два фокке-вульфи не дали добити Ю-87.

— Вилетіли ми сьогодні на вільне полювання. Вслід за групою полковника Сміта. Десь з півгодини покружляли над лінією фронту. Здибали пару Ю-87. Йдуть чомусь удвох без винищувачів. От, думаю, знахабніли фрици, літають поодинці і без прикриття. Атакували їх. Впіймав у приціл одного, даю чергу – горить і падає. Б’ю по іншому, цівка диму потяглася з-під крила. Заходжу вдруге, ловлю у приціл. Зараз думаю доб’ю. А напарник кричить: «Фока на хвості»! Кидаємо літаки з ковзанням під трасу, ухиляємося від вогню, різким віражем остаточно виходимо з-під удару. Над нами промчали два Фокке-Вульфи-190. Розвернулися і знову на нас. Пілоти виявилися вишколені. Крутилися хвилин двадцять. Все ніяк не можу взяти його у приціл. А самі ледве встигаємо ухилятися від вогню. Добре, що Трійка легша і більш маневрена за фоккера. Врешті-решт врізав веденому по мотору. Дивлюся – пішов до землі і врізався в косогір. Інший драпонув. А юнкерса вже і слід прохолонув. І пального вже практично немає, треба йти додому.

— Це мабуть цей юнкерс на нас нарвався, там ми його і поховали, – сказав Девід Сміт.

— Пілоти віце-полковника Пісоцького сьогодні добряче навішали ворожим мисливцям, думаю розбійники нескоро тепер сюди поткнуться, – трохи змінив тему генерал Савицький.

— Якщо так, то нам слід переходити до другого етапу, від оборони до нападу, будемо тероризувати ворога вільним полюванням, – відповів Пісоцький.

— Гарна ідея, бийте їх повсюди і особливо над їхніми аеродромами.

— Пане генерал, у нас з дозволу нашого командування є невеличкий подарунок. Завтра для вас та вашого веденого приженуть два Гайдамаки-5. Поки ми тут, наші спеціалісти зможуть обслуговувати бортовий комп’ютер та рефлекторний приціл, – повідомив Савицького Войцех Пісоцький.

— Дуже дякую. Войцех, давай зараз без оцього «Пане генерал». Можна просто – Євген?

Потім спитав:

— А як американські та українські офіцери познайомилися та потоваришували?

Заговорив полковник Сміт.

— Коли б не українці, а конкретно присутні тут Олексій Данилюк та Арсеній Ворожейкін, я зараз би не сидів тут під берізками і не пив би каву. Це був мій перший бій над Сталінградом. Наша група із 10 Мустангів ув’язалася в бій. Почалася справжня карусель. Ми зчепилися з Мессершміттами та Фокке-Вульфами. Миготять траси, хтось вже горить. Напарник відірвався на віражі. Бачу – пара Фокке-Вульфів-190 нижче нас. Атакую. Ударом згори збиваю ведучого. Тоді ми ще літали на важких Мустангах призначених для супроводу бомбардувальників. Треба набрати висоту і швидкість, інакше важкого Мустанга та ще й без напарника просто з’їдять на малій висоті. Набираю висоту та не помітив, що напарник збитого Фокке-Вульфа пішов за мною, прилаштувався знизу позаду і ловить мене в приціл. Раптом чую тріск, вибухи снарядів. Літак крутонуло навколо своєї осі. Ще секунда і фоккер би добив мене. Зненацька ніби дві блискавки згори падають два Гайдамаки і розстрілюють фоккера. Той вибухнув і розлетівся на шматки. Мене потім вони довели до свого аеродрому, відігнали двох Мессершміттів.

— Це Олексій Данилюк збив тоді ворога, я лише прикривав його, – втрутився Ворожейкін.

Раптом всі помітили групу російських солдатів на чолі з лейтенантом, які когось до них вели. Це була білява молода жінка в німецькому льотному обмундируванні. Офіцер доповів Савицькому:

— Товаришу генерал, впіймали одного з пілотів зі збитої українцями «рами».

— Дякую, можете бути вільні.

Коли солдати і офіцер пішли, Савицький показав їй щоб сіла на лавку за столом. Українські, російські та американські офіцери відразу ж оточили її.

— Як твоє ім’я, твоє звання і посада в Люфтваффе? – запитав Вальтер Майер. Пісоцький і Данилюк перекладали розмову іншим присутнім.

Німкеня стиснула долоні на столі, щоб пілоти супротивника не бачили що у неї тремтять руки.

— Марта Крюгель, штурман екіпажу розвідувального літака.

— Дайте і їй гарячого чаю, – наказав Савицький дівчині, яка якраз принесла пілотам гарячий чайник з чаєм.

Перед полоненою поставили склянку гарячого чаю, полковник Сміт з максимально байдужим виглядом поклав перед нею шматок плитки шоколаду. В цей час до столу якраз підійшов командир російського авіаполку, який базувався на цьому летовищі, вже знайомий Олексієві підполковник Борис Єрьомін.

— Товаришу генерал, підполковник Єрьомін щойно повернувся з Москви, – доповів Савицькому він, – отримав настанови в штабі ВПС щодо наших гостей.

— Вільно, можеш відпочити з дороги.

— Я краще присяду і послухаю.

— Яке було ваше завдання, розвідка чи коригування артилерійського вогню? – запитав Майер німкеню.

— Наша окрема авіагрупа займається виключно розвідкою, коригування вогню артилерії в її завдання не входить.

— Чому летіли без прикриття винищувачів?