Історія Маркова

Лінія фронту у Сталінграді стабілізувалася. Німці, не зумівши скинути росіян у Волгу закріплювалися на позиціях. Закопувалися в землю і росіяни. Назрівали затяжні позиційні бої. Сірі осінні хмари, з яких часом лив холодний дощ затягнули небо. Активність авіації зменшилась. Рідко тепер літала і 11 ескадра. Одного разу, повернувшись в будиночок, де проживали пілоти їхньої ескадрильї, він почув розмову російською мовою. Говорив Арсеній Ворожейкін.

— Дякую, товаришу Малінін, мені від вас нічого не потрібно. Ви вже допомогли, коли безпідставно звинуватили мене у зраді, а дружину заслали в казахські степи, де вона ледь не померла з голоду і підхопила запалення легень. Лише коли її доправили літаком до Києва вона одужала. Так що я залишуся тут. Очолити полк пропозиція заманлива, але не для мене. Я обрав би за краще літати рядовим пілотом українських ВПС ніж бути командиром російського авіаполку.

Двері відчинилися, і з них вийшов чоловік у пальто з червоними петлицями у супроводі начальника розвідки майора Єріна, і різко закривши двері пішов геть.

— Я ж казав вам, товаришу Малінін, що ви тут небажаний гість, – сказав Єрін.

Олексій і Том пройшли в середину. Там навколо стола зібралися пілоти їхньої ескадрильї. В центрі були Марков і Ворожейкін.

— Хто це був? – спитав Олексій.

— Посланець з батьківщини, майор Малінін з НКВС. Пропонував нам з Марковим повернутися. Тепер остаточно зрозумів, які все-таки огидні створіння ці більшовики і чому їх у світі недолюблюють. Марков також відмовився.

— Мене в Росії вже ніщо не тримає, – озвався Марков.

— А сім’я? – спитав Аблаєв.

— Війна забрала у мене сім’ю, а родину дружини сталінський ГУЛАГ.

— Ти про себе ніколи не розповідав, оскільки польотів все одно не буде через погоду, розкажи щось про себе, – наполягав Аблаєв.

— Ну гаразд, – сказав Марков вмощуючись зручніше.

Олексій з Томом також присіли на стільці, також готуючись вислухати історію.

— До початку війни у мене була родина: дружина, син, мати і батько. Батько також пілот, був командиром полку бомбардувальників. Дружина була сиротою, її батьків звинуватили в антирадянській діяльності і засудили до 10 років таборів. За брехливим доносом сусіда-п’яниці. Померли обоє в першу ж зиму в таборі під Воркутою. Коли ми з нею побралися, комісар та політруки тиснули на мене і на батька, щоб я покинув доньку ворога народу. Та нам вдалося зберегти родину. Батько став на мій бік. Незадовго до війни у нас народився син. 22 червня 1941 розпочалася війна. Фріци пруть. Я посадив матір, дружину і сина на потяг і відправив в тил. Та вони не доїхали. Не пройшло і години як прилетіли німецькі «лапотники» Ю-87, розбомбили поїзд. Вони всі загинули. Я про це дізнався лише через тиждень. Потім не повернувся з бою батько. Його бомбардувальник СБ збили мессери над окупованою територією. Ніхто з літака так і не вистрибнув. Наш полк був розбитий. В строю залишився лише один Як-1 – мій. Нас приєднали до сусіднього полку який літав на ішаках та чайках. Вони літають штурмувати німецькі війська, я їх прикриваю. Ось вилетіли ми в черговий раз. Ішачки та чайки клюють німецьку колону. Я бачу – летять два Ю-87. Без прикриття винищувачів. Промайнула думка: «А раптом один із них є вбивцею моєї родини». Така лють і ненависть охопила мене. Бачу: ішаки і чайки закінчили штурмування і потяглися на схід. Я вирішив атакувати юнкерси. Зайшов одному у хвіст і збив його. Другий скинув бомби куди попало і дає драла на захід. Наздоганяю збиваю і його. Лечу на схід. А Юнкерси напевне встигли викликати винищувачі по радіо. Падають на мене з хмар два мессери. Я їх не помітив вчасно. Раптом почув вибухи снарядів та тріск від влучання куль. Літак загорівся. Вогонь сичить, підбирається до кабіни. Відкриваю ліхтар і вистрибую. Приземлився, звільняюсь від лямок парашута, і тут мені в голову уперся ствол карабіна. Дивлюся – два фрици. «Шнель, шнель» – і показують у бік дороги. Вивели мене на дорогу, а там колона наших полонених. Мене в неї і штовхнули. Повели нас в табір біля міста Волковийськ. Годували погано. Ганяли ремонтувати дорогу, по якій фрици на схід ішли. Потім вже в перших числах вересня раптом погнали нас на південь до українського кордону. Селище Дублін. Наказали розчистити в лісі майданчик. Дали інструмент – почали будувати бараки. Сказали тут буде аеродром. І справді згодом сюди перелетіли юнкерси. Пройшли чутки, що німці готуються бомбити Київ. Нас примусили доглядати за аеродромом. Але годувати стали краще, дали хоча б якийсь одяг, наша форма вже геть зносилася.

Марков зробив паузу, випив чаю зі склянки і продовжив розповідь.

— День 9 жовтня я ніколи не забуду. Німці підняли тоді нас удосвіта. Погнали на аеродром і примусили нас тягати бомби зі складів до літаків. Пройшли чутки, що німці напали на Україну. Бомби повантажили. Всі пілоти тут, але чомусь не вилітають. Над нашими головами на південь чітким строєм пройшли хейнкелі. Через деякий час вони повернулися. Невеликими групами та поодинці. Схоже їх добряче поколошкали. Лише о восьмій годині одна дев’ятка юнкерсів отримала наказ на зліт. Решта очікують. Дев’ятка також пішла на південь. Не минуло і години, як фрици ґвалт зчинили. Дивимось – повертаються лише троє. Наші перемовляються між собою, деякі навіть німців піддражнюють: «Що, отримали по рогах?». А фрици скаженіють. Дехто з нас навіть отримав удар прикладом. Потім юнкерси почали злітати і також пішли на південь. Через годину повернулися вже не чітким строєм, а безладно. І в кожній дев’ятці обов’язково пара-трійка відсутніх. Німці казяться все більше. Потім нас знову погнали вантажити бомби. На аеродром сіла ескадрилья Мессершміттів-109. Заправляються пальним. Очевидно будуть супроводжувати. Раптом над головами, на великій швидкості вісімка літаків. Я таких винищувачів ще не бачив. Промайнули над головами, обстріляли стоянки. Мессерам найбільше дісталося. Зенітки не встигли і гавкнути. А літаки пішли на висоту і кружляють там. Я скориставшись панікою з товаришем-танкістом у кущі. Думаємо як пройти огорожу з колючого дроту. Почали бухкотіти зенітки. Та ніяк в літаки влучити не можуть. Раптом з боку сонця з’явилася вісімка невеликих двомоторних літаків. Пікірують. Від них відділяються бомби. Ось вони розкриваються і на позиції зенітників ніби горох сипонули невеликі бомбочки. Почувся тріск ніби різко розірвали тканину – безліч дрібних вибухів на невеликій висоті над землею. Чую як на позиціях зенітників кричать солдати. Вогонь зеніток припинився. А літаки розвернулися і з малої висоти врізали вже чергами з гармат і кулеметів по позиціях зенітників ще раз. Я глянув угору – над нами на великій висоті армада літаків. А на наші голови опускається хмара бомб. Не падає, а саме опускається. Я такого ще не бачив, хоча не раз потрапляв під німецькі бомбування. Перша бомба розносить літак метрів за триста від мене. Інші, з такою ж неймовірною точністю вражають інші літаки. Серія бомб накрила склад з пальним. Цистерни вибухають розкидаючи полум’я. І раптом оглушливий вибух, який перекрив усі інші. Склад з якого ми тягали бомби перетворився на величезну піраміду вибуху. А на летовищі все горить і вибухає, чути крики фриців. Ми кинулись до лісу. Не пам’ятаю як і загорожу з колючого дроту подолали. Кілька днів ішли на схід лісами і болотами. Блукали, перепливаючи невеликі річки. Харчувалися ягодами горобини, грибами. Потім вийшли до Дніпра. Спорудили плоти і вночі спустили їх на воду. Всі попливли на той берег. Я пустив свій пліт за течією, відділившись від групи. Я тоді вже вирішив не йти з усіма на схід, а піти на південь, приєднатися до українців. Раптом на тому березі куди попливла решта затріщали постріли, почулися крики. Плив усю ніч на південь. Скоро побачив спалахи на небі, гуркіт пострілів та вибухи. Втомлений не з чувся як заснув. Збудили мене вже вранці українські солдати. Пліт прибило до берега між першою і другою лінією оборони. Довго добивався щоб мене відправили в якусь авіачастину. Врешті решт моє прохання задовольнили, відправили до навчальної частини. Далі ви все знаєте.