Чоколівка

Дочекавшись коли розпогодиться, 11 ескадра перелетіла на свої основні місця базування. Третє авіакрило повернулося до Києва на старий добрий аеродром Чоколівка. І вчасно, оскільки різко похолодало і з сірих свинцевих хмар посипав густий сніг. Холоди вони зустрічали вже у своїх теплих бункерах-землянках. З’явилися чутки, що їх скоро переозброять на нові літаки. Доки авіація не літала, частина пілотів та авіатехніків пропадала в авіамайстернях. Виявилось, що сюди перетягли два німецькі бомбовози Хейнкель-111 та Юнкерс-88. Їх перебрали, відремонтували і вирішили перетворити з бомбардувальників на транспортні літаки. Тут же стояв відремонтований Мессершмітт-109, який здійснив аварійну посадку. Олексій вирішив його випробувати в повітрі, коли дозволить погода.

Незабаром радіо повідомило, що японські війська спробували атакувати американську військово-морську базу Перл-Харбор. Американські кораблі та авіація зустріли японську ескадру у відкритому морі на захід від військово-морської бази. Відбулася жорстока морська битва, яка завершилась поразкою японського флоту. «Про напад на Перл-Харбор повідомив американців Володимир Бутко» – анітрохи не засумнівався Олексій. Цю думку підтверджував факт, що Україна продовжувала підтримувати з Японією дипломатичні зв’язки, а офіційний Вашингтон не висловив жодних претензій. Німеччина та Італія поспішили оголосити війну США. Проте утримати Малайзію, Сінгапур та Філіппіни американці та британці не зуміли. А потім росіяни почали потужний контрнаступ в передгір’ях Уралу, використавши свіжі резерви, які вони перекинули з Далекого Сходу. До весни вони зуміли витіснити німців на правий берег Волги і лінія фронту тимчасово стабілізувалася.

Нарешті перед Новим Роком в Чоколівку почали доправляти нові машини. Це були винищувачі Гайдамак-7. Сімка, на відміну від п’ятірки, мала потужніший двигун, полегшені металеві конструкції, радар, який можна було знімати і ставити на машину в залежності від потреби. Оскільки радар збільшував аеродинамічний опір і зменшував швидкість, його рекомендували ставити у хмарну погоду. Синхронно випустили свої сімки також концерни Гайдук, Пластун і Характерник. Ходили чутки, що готується до випуску важкий стратегічний бомбардувальник. Свириденко повідомив Олексія, що оскільки Пісоцький отримав призначення на посаду штурмана авіакрила, а Марко Шелест отримав призначення в авіацію Військово-Морського флоту і вже відбув туди, командуватиме ескадрильєю Татаренко, його заступником стане Аблаєв. Олексій стає старшим пілотом і водитиме пару. Скоро йому пришлють напарника. Також відбув до іншої частини майор Семенюк. Його місце зайняв Майер. Одночасно Пісоцький та Майер отримали звання капітанів. Сьогодні був останній вечір, коли Пісоцький перебував в ескадрильї. Надворі йшов сніг. Польотів синоптики не передбачали на найближчі дві доби.

— Войцех, а як ти вперше зустрівся з ворогом у небі? – спитав Олексій.

— Це було ще у вересні 1939 року. Два роки пройшло, а так ніби все життя промайнуло, – зітхнув капітан, – тоді я ще був молодим офіцером-авіатором польської армії. Моїм командиром тоді був капітан Маріуш Ковалевський. Саме він вчив мене всім першим премудростям повітряного бою. Тоді німці безперервно бомбили Варшаву. Ми вдвох літали на їх перехоплення. Ми в той час літали на вже застарілих напіветажерках PZL-11. Швидкості майже ніякої. Не те що мессера – штуку було важко наздогнати. Перший свій бій і першого збитого я як сьогодні пам’ятаю. Капітан Ковалевський ішов першим. Я за ним. Зустріли групу Ю-87. Вони, – побачивши винищувачі не втекли, а зухвало полізли в бій. Капітан Ковалевський тоді і показав приклад як слід їх бити. Пірнув під їхнє незахищене черево і збив одну Штуку. Я повторюю його приклад. Атакую і стріляю знизу. Стріляю, а він не падає. Ю-87 починає маневрувати мов вуж, пілот нахиляє літак на крило, щоб стрілець міг мене дістати. Мій літак тоді отримав перші пробоїни. Дивлюсь – капітан Ковалевський показує – «Підійди ближче і бий». Підійшов упритул, відстань вже півсотні метрів. Ловлю у приціл тушу юнкерса якраз поміж лапами шасі. Приціл весь час стрибає по юнкерсу від одного крила до іншого. Стріляю. З нього потяглася цівка диму. Стріляю знову і знову. Два кулемети калібру 7,7 – це все наше озброєння. З нього потяглася ще одна густіша цівка диму. Потім нарешті вирвався язичок полум’я – влучив у баки. Дивлюся – Ю-87 завалюється на крило. Виходжу з-під черева, щоб бува на мене не звалився. Ганси відкривають ліхтар, черепкаються з кабіни і стрибають. Наступного дня летимо знову. На тому ж місці і в той самий час знову Ю-87. Лізуть у бійку. Знову збиваємо по Штуці. Потім наступного дня в той самий час, хоч годинника звіряй, зустрічаємо знову їх на тому ж місці. Цього разу німці в бій вже не лізуть, Скидають бомби і починають втікати. Сідаю одному у хвіст. Стріляю по ньому – стрілець лупить по мені. Земля близько – притискається до землі гад, щоб знизу не зайшов. Та я все ж таки ризикнув. Б’ю упритул, він загорається. Ганси знову черепкаються з кабіни. Але висоти – зась! Наступного дня летимо знову на те ж саме місце, в той самий час. Юнкерсів немає, зате два мессера кружляють. Побачили нас. Один накинувся на капітана Ковалевського, інший заходить на мене. Ухиляюся від атаки. Німець робить помилку – очевидно молодий пілот, зменшує швидкість і за мною у віраж. Я ухиляюся на віражі, заходжу у хвіст. Він рве вгору – але швидкості немає. Все що було в кулеметах розстріляв по ньому. Він перевернувся і штопором униз. Готовий. Дивлюся – літак капітана Ковалевського горить, він сам висить на парашуті, мессер заходить на мене. Не встиг і оком кліпнути – блиснула черга. Чую тріск. Вибух снаряда. Літак крутонуло і він пішов униз. Ледве вирівняв над землею. Зараз «ганс» доб’є мене. На моє щастя з’явилися ще два наших PZL-24, німець відволікся на них, а я зміг долетіти додому. Капітана Ковалевського я так більше і не побачив і не дізнався про його долю. Потім совіти поперли зі сходу. Варшава впала. Я, щоб не здаватися посадив дружину в легкомоторний учбовий літак, я якраз перед війною одружився і перелетів через польсько-український кордон.