Аси Люфтваффе

Знову під крилами ліси та поля Київщини. У повітрі четвірка Гайдамаків Войцеха Пісоцького – станція спостереження навела їх на пару мисливців Ме-109.

— Мисливці над Житомирським шосе. Муслім, прикрий нас, ми атакуємо.

Літаки Пісоцького та Данилюка понеслися вниз заходячи на два Ме-109 з боку сонця, які шугали над автошляхом вишукуючи ціль для атаки. Пара Ніяра Аблаєва залишається на висоті. Ось з’явилася вантажівка на дорозі. Стало зрозуміло що її атакують раніше, ніж вони встигнуть наздогнати мессерів. Войцех Пісоцький здалеку дає коротку чергу. Вогники тануть над мессерами. Обидва мисливці різко змінили курс уникаючи вогню і припинили атаку. Очевидно за штурвалами сидять досвідчені пілоти. Вони розуміють, що варто їм піти вгору і їх миттєво зіб’ють. Тому вони маневрують над самою землею, намагаючись сховатися в складках місцевості від прицільного вогню. Вихід один – бити зверху, що Олексій і Войцех і роблять. Німці маневрують і вислизають мов вужі. Нарешті одна із коротких черг випущених Олексієм влучає у веденого мессера. Німець йде свічкою вгору і в повітрі розкривається біло-червоний купол парашута. Через кілька секунд черга випущена Войцехом Пісоцьким прошиває крило ведучого мессера. За ним відразу потягнувся димний слід. Все повторюється – свічка вгору і купол парашута над пожовклою рослинністю. Літак, залишившись без пілота тягнеться над землею, залишаючи димний слід і раптом вибухає, розсипаючись безліччю уламків і залишаючи в повітрі хмарку диму.

— Муслім, п’ятдесят вісім, – командує Войцех Пісоцький беручи курс на Чоколівку.

Отримавши підтвердження про падіння літаків, начальник штабу Сергій Іванюта відправляє представлення на нагородження Олексія Данилюка медаллю «Срібний Сокіл» за десять збитих літаків. Кілька днів тому він відправив подібне представлення на Войцеха Пісоцького на третього срібного сокола.

Надвечір, коли вони відпочивали поблизу літаків, спостерігаючи як механіки проводять останній огляд літаків.

— Ну все гаразд, – в черговий раз оглянувши машини сказав Іван Марченко, – тепер можна летіти хоч і на інший бік планети. Ходять чутки, що нас перекинуть на Брест-Литовський плацдарм. Там ідуть гарячі бої.

— Вірно, найімовірніше скоро ми відбудемо туди. Свириденко вже відправив передові підрозділи АГБ, – відповів Войцех Пісоцький.

Задзвонив польовий телефон встановлений тут же в будочці поблизу стоянки. Войцех Пісоцький взяв слухавку. Щось вислухав.

— Олексію, пішли до штабу, настав час ближче познайомитися з пілотами Люфтваффе. Привезли полонених пілотів збитих нами сьогодні мессерів.

На вході в штаб два солдати з автоматами. Ще два перед дверима кабінету Свириденка. В кабінеті знаходяться сам віце-полковник Свириденко, майор Куценко, начальник штабу Іванюта і перекладач. Тут же сидять двоє німецьких пілотів – гауптман і обер-лейтенант. Войцеху та Олексію перекладач не потрібен, вони вільно розмовляють німецькою мовою. Перекладач, звертаючись до німців:

— Це вони вас збили, може назвете нарешті ваші імена?

— Ми обіцяли, якщо покажете тих хто нас збив, назвемо. Я німецький офіцер і слово своє тримаю, – відповів гауптман, – гауптман Отто Рігель.

— Обер-лейтенант Рудольф Шлоссер, – відповів інший німець.

— Віце-капітан Войцех Пісоцький.

— Віце-лейтенант Олексій Данилюк.

Назвали свої імена німецькою без перекладача Войцех і Олексій.

— О, у вас гарна німецька мова, де ви її так вивчили? – запитав гауптман.

— Я до війни жив у Познані, часто бував серед німців.

— Я до війни часто спілкувався з німцями, бував у Німеччині на змаганнях з авіаспорту, – вирішив сказати несподівану правду Олексій.

Перекладач перекладав все, що вони говорили, українською мовою. Олексій помітив, що при цих словах Свириденко посміхнувся.

Помітивши у гауптмана два залізні хрести, а у обер-лейтенанта один, Олексій запитав за що вони їх отримали.

— Перший залізний хрест я отримав після битви за Британію, другий – у російському поході. Обер-лейтенант Шлоссер отримав нагороду за бої в небі Росії.

— А за бої в небі України хтось із вашої авіагрупи отримував нагороди?

— Тут легше отримати дерев’яний хрест ніж залізний. Тут набагато важче ніж над Британією чи Росією. Нас навчали, що винищувач повинен завжди мати перевагу над супротивником у висоті, швидкості та за рахунок маневру. Але тут все навпаки – вся перевага у Гайдамак. Нас готували до зустрічі з Гайдамаком-3. Ми знали, що це сильний супротивник. Але ми з першого дня почали зустрічати Гайдамаки-5, до зустрічі з якими ми були не готові, які носяться над нами з неймовірною швидкістю. Атакують і збивають кого хочуть. Ні догнати, ні втекти. Як правило над Британією чи Росією ворожі пілоти брали випередження стріляючи в супротивника і у нас було кілька секунд щоб ухилитися, пірнути під трасу. А тут черга з Гайдамака б’є відразу по літаку. У вас там якісь неймовірні приціли стоять. Ви рідко перелітаєте лінію фронту, зустрічаєте нас над своєю територією. Ваш підбитий пілот вистрибує над своєю територією і відразу ж повертається в стрій. Наш же неодмінно потрапляє у полон. І зеніток тут у вас дуже багато, все небо прострілюється. Особливу небезпеку вони становлять через відсутність пристрільного залпу. Стріляють відразу по цілі і дуже точно. Варто нам перелетіти кордон, як відразу з’являються ваші винищувачі, заховатися від них неможливо, і все через радари яких у вас багато, – зітхнув, закінчуючи монолог гауптман.