Початок грози

Ранок 9 жовтня 1941 року. На небі ще були зірки, коли весь аеродром розбудив рев сирен. Пілоти швидко хапали обмундирування та спорядження і одягнувшись бігли до літаків. Техніки швидко виганяли Гайдамаки з капонірів, пілоти займали місця в кабінах. Проте сигналу на зліт не було. В передсвітанковому небі час від часу майоріли якісь спалахи. Тривожне очікування тривало. Розвиднилося. З летовища було видно, що над містом повисли аеростати загородження. На аеродромі увімкнули гучномовці. О сьомій ранку раптом прозвучало, що зараз буде оголошено термінове повідомлення. І ось над летовищем зазвучав голос президента Володимира Бутка:

«Шановні співвітчизники! Сьогодні, о другій годині ночі німецькі війська без попередження та оголошення війни вчинили напад на нашу країну. Німецька нічна авіація атакувала міста, військові бази та аеродроми. Одночасно по нашій території відкрила вогонь німецька артилерія по всій довжині лінії зіткнення. Разом із Німеччиною нашу територію атакували її союзники – Румунія та Угорщина. З перших хвилин нападу в бій вступила наша армія та авіація протиповітряної оборони. Слід відмітити, що ворогові не вдалося застукати нас зненацька. Ми очікували подібного розвитку подій і нашому генеральному штабу вдалося до хвилини встановити день, точний час нападу і вчасно підготуватись. Над нашою країною нависла смертельна небезпека. Але ми зустрічаємо її у всеозброєнні. І ми у своїй боротьбі не одні. Перемога буде за нами. Розгром націонал-соціалізму неминучий».

Кілька хвилин панувала тиша. Всі давно очікували подібного розвитку подій, розуміли що війни не уникнути, та все ж таки в глибині душі сподівалися, що воювати не доведеться. Як тільки минуло заціпеніння почувся шум безлічі голосів. Люди обговорювали те що сталося. Проте страху не було, була рішучість захистити країну. І впевненість, що всі зусилля з підготовки до захисту країни не були марними.

Згодом почали надходити повідомлення, що авіація сил ППО вже веде бої з ворожою авіацією, яка проривається через кордон. На кордоні іде запеклий бій – ворог намагається прорвати укріплений район. Авіація ВПС поки що в резерві. О восьмій годині надійшов наказ зі штабу ескадри, який дозволяв виліт при появі ворожих бомбардувальників. Віце-полковник Свириденко наказав підготувати до вильоту групу із восьми літаків яку він очолить сам. Ще одну четвірку виділили для прикриття посадки групи при поверненні. Решта будуть резервом.

— Ударну групу поведу я. Групу прикриття очолить лейтенант Лемешко. З цього моменту забороняється називати в повітрі по радіо один одного за іменами, лише згідно завчасно закріпленого за кожним позивного.

— Пане віце-полковнику, у мене пропозиція. Давайте ми з Данилюком вилетимо парою. Розвідаємо повітряну обстановку. Передамо вам по радіо, – запропонував Войцех Пісоцький.

— Гаразд, летіть, – погодився Свириденко.

Через кілька хвилин пара Гайдамаків вже була в повітрі. Займався гарний день. Лише де-не-де на великій висоті висіли невеликі пірчасті хмари. Над містом висіла щільна мережа аеростатів загородження. Вони також знали, що Київ наїжачився двома тисячами зенітних гармат та простір над ним проглядався радарами систем «Око», «Кажан» та «Дельфін». Олексій звернув увагу на високі споруди трикутної, чотирикутної та шестикутної форми, увінчані на кутах округлими баштами, які височили серед кварталів міста. Олексій знав, що це знамениті зенітні башти ППО. Пісоцький відразу взяв курс на північ над пожовклими придніпровськими лісами до кордону з Білоруссю. Подекуди із землі піднімалися стовпи диму, а вдалині крутилися клубки літаків. Очевидно це вели бій пілоти ППО. Але радіостанції пілотів ППО і ВПС працювали на різних частотах і вони їх не чули. Лише час від часу чути голоси наземних станцій наведення, які контролювали повітряну обстановку. Ось уже і кордон, який став лінією фронту. Її добре видно за спалахами артилерійських пострілів, вибухами та стовпами диму – горіли підбиті танки та бронетранспортери.

— Пара «маленьких» що рухається в напрямку кордону, ідентифікуйте себе, я станція наведення з позивним Комар-4, – раптом прозвучав голос в шоломофоні.

— Ми пілоти військово-повітряних сил, 11 ескадра, позивні Поляк і Данило, вилетіли з метою розвідки повітряної обстановки. Повідомте обстановку, – озвався Пісоцький.

— З самого ранку в північному секторі йшов запеклий повітряний бій. Чотири дев’ятки Хейнкелів-111 намагалися прорватися до Києва. Їх зустріли винищувачі ППО. В будь-який момент може з’явитися нова хвиля.

Пісоцький став ходити маятником вздовж кордону. Минуло хвилин десять.

Раптом знову зазвучав голос станції наведення Комар-4:

— Увага, щойно передали радаристи, що з аеродрому Дублін піднялася група літаків. Ідуть на південь.

Олексій вдивлявся в простір, не забуваючи при цьому озиратися в різні боки. Раптом вдалині він побачив темні цятки. І повідомив про це командира.

Почувся голос командира авіакрила Максима Свириденка:

— Вас чуємо, даю команду на зліт, скоро будемо.

Пройшло ще кілька хвилин. Група невідомих літаків все ближче і ближче. Ростуть у розмірах. Олексій вже бачив, що це двомоторні літаки. Зазвучав голос Войцеха Пісоцького:

— Увага! Дев’ятка Ю-88 наближається до кордону, прикриття з Мессершміттів не бачу.

— Поляк, увага! Перетнуть кордон – поскубіть їх. Ми скоро прилетимо, – почувся голос Максима Свириденка.