Несподіваний знайомий

Повідомлення з театру бойових дій ставали все тривожнішими. Німецька армія продовжувала успішно просуватися вперед, захоплюючі все нові та нові території. Великі маси російських військ опинялися в оточенні. Німці розпочали штурм Ленінграда і в кінці серпня вони його захопили. На головному напрямку вони продовжували просуватися в напрямку Москви. На південному розпочалися бої за Брянськ. Щодня лінія розмежування між Україною та німецькими військами вздовж кордону ставала все довшою. Зростала загроза вторгнення.

В середині серпня вони повернулися до Києва на аеродром Чоколівка. На їхній обжитій базі посилювалися заходи безпеки. Було посилене і маскування. Перевірялися та лагодилися підземні бункери в яких повинен був проживати персонал на випадок війни. Виявилось, що ще років десять тому, коли будували аеродром, спеціально для безпечного пересування людей була прокладена і закопана в землю ціла мережа великих бетонних труб по яких вільно могли пересуватися люди. Від підземних житлових приміщень можна було безпечно пересуватися від житлових бункерів до капонірів з літаками, до штабу та інших підрозділів не ризикуючи потрапити під обстріл або бомбардування. Аеродром мав зовні непомітну але потужну підземну частину. Під землю були заховані і боєприпаси, і паливно-мастильні матеріали. Добре обладнані та замасковані позиції зенітників розташовувались по периметру, курсували військові вантажівки з чотириствольною малокаліберною зенітною артилерією. Оператори радіолокаційної станції були переведені на посилений режим роботи. Подібні заходи проводились в усіх військах, в тому числі і в ППО. Навколо столиці та великих міст крім винищувачів, зенітних засобів, РЛС розташовувалась ціла мережа постів спостереження за повітрям обладнаних радіостанціями та телефонним зв’язком. Країна готувалася зустріти ворога.

Охорону аеродрому також посилили. Збільшилась кількість солдатів, які патрулювали навколо летовища. Олексія зацікавила їхня зброя – легкі штурмові гвинтівки «Вектор» калібру 5,56 під проміжний патрон. Тридцять набоїв в магазині. В його лінії часу така зброя з’явилася значно пізніше. Під цей самий патрон компанія «Вектор» випустила також легкі ручні кулемети, легкі снайперські гвинтівки, і нарешті офіцери та всі пілоти носили пістолет «Вектор» під цей самий проміжний патрон калібру 5,56. Олексію також видали пістолет «Вектор». В магазині було 10 набоїв. Цікавинкою було не лише те, що під усі ці види зброї був один універсальний патрон, також у випадку необхідності можна було вставити до будь-якої зброї «Вектор» будь який магазин. Частини на передовій озброювалися зброєю під проміжний патрон більшого калібру 7,62 компанії «Горизонт».

Серед солдатів аеродромного-господарського батальйону Олексій помітив групу людей в однаковому цивільному одязі, які виділялися на фоні військового камуфляжу, спецодягу механіків, льотної форми пілотів і виконували якусь некваліфіковану роботу.

— Хто ці люди? – запитав він у Івана Марченка.

— Це полонені російські пілоти захоплені під час П’ятимісячної війни. Їх прислали у розпорядження АГБ у якості підсобних робітників.

Олексій підійшов до групи полонених, які зафарбовували сірою захисною фарбою яскраві конструкції поблизу ангарів. Один із цих чоловіків привернув його увагу. Його обличчя здалося йому дуже знайомим.

— Не може бути….

Обличчя цієї людини він бачив на фото у своїй бібліотеці. Він читав його мемуари, які він тепер малоймовірно що напише, у всякому разі у тому вигляді що знав Олексій.

— Арсеній! Ворожейкін!

Чоловік повільно обернувся і їхні погляди зустрілися.

— Ти його знаєш? – запитав Іван Марченко.

— Здається я його звідкись знаю, це російський пілот Арсеній Ворожейкін, колишній політрук.

— Політруки не літають, вони в основному сидять на аеродромах, – втрутився Ніяр Аблаєв.

— Цей літає.

— Гаразд, закладемося? Якщо це політрук – з мене сьогодні ввечері шашлик, – запропонував заклад Аблаєв.

До розмови почали приєднуватися інші пілоти та механіки третьої ескадрильї. Всі підтримали Аблаєва.

— Гаразд, якщо він не політрук, то шашлик з мене, – сказав Олексій.

Хлопці зустріли одного з працівників АГБ віце-хорунжого Руслана Ілієнка.

— Він у нас проходить як Юра Селін. Зараз я його викличу.

— Так, моє ім’я Арсеній Ворожейкін і я дійсно політрук. Можете мене розстрілювати, – сказав чоловік в цивільному після ретельного допиту влаштованого пілотами.

— Не мели дурниць, розстрілювати тебе ніхто не буде, а от переписувати формуляр мені тепер доведеться, – відповів Ілієнко.

— Де воював? – запитав лейтенант Татаренко.

— В Монголії з японцями, потім під час фінської війни. Тут здійснив лише один виліт – перший і останній. Був підбитий атакою Гайдамака з боку сонця. Посадив підбитий літак на шосе на вашій території.

— А довідку, яка забороняє тобі літати через поранення ти мабуть загубив? – запитав Олексій.

— А ти звідки знаєш? – підвів погляд на Олексія від несподіваного запитання Ворожейкін.

— Та, здогадався, – ухилився від відповіді Олексій.

— А про моє справжнє ім’я також здогадався?