Темний горизонт

Цього ранку він як завжди прокинувся і вже намотував чергове коло навколо летовища. Був теплий сонячний ранок. Повсюди на траві виблискувала роса. Раптом з аеродрому долинуло тривожне завивання сирени. Олексій негайно кинувся до штабу. Туди вже бігли майже всі пілоти, які цього дня були присутні майже всі, через введене казармене становище. Також зібрався натовп авіатехнічного персоналу, особовий склад аеродромно-господарського батальйону, солдати-зенітники.

— Що сталося? Що відбувається? – перепитували всі.

Нарешті зі штабу вийшли командир авіакрила віце-полковник Максим Свириденко, його заступник майор Юрій Куценко та начальник штабу Сергій Іванюта. Голоси змовкли, запанувала тиша. Взявши до рук мегафон командир сказав:

— Щойно нам стало відомо, що сьогодні, 22 червня 1941 року, о 4 годині ранку німецькі війська атакували радянську Росію по всій довжині кордону. Німецька авіація завдає ударів по російських аеродромах, місцях дислокації військ. Німецькі наземні частини перейшли кордон і швидко просуваються по території Білорусі та Прибалтики. Час тривожний. Він вимагає від нас максимальної зібраності. Необхідно прискорити та посилити льотну, тактичну та вогневу підготовку. Найближчими днями ми відбудемо на південь для проведення стрільб по повітряних мішенях. Одиночні вправи ми відпрацьовуємо постійно, але тепер велика увага приділятиметься вогневій підготовці груп. Там, на березі штучного моря нам створені всі умови. Можете бути вільні!

Всі почали розходитися, жваво обговорюючи почуте.

— Ну от і побачимо поєдинок між жабою та гадюкою.

— Гадюка швидко поглине жабу, на кого вона потім націлиться коли перетравить її? – заперечив йому хтось інший.

Раптом озвався Віктор Тимченко, командир другої ескадрильї. Медаль Срібний Сокіл виблискувала на його грудях:

— Припиніть базікати. Нам треба готуватися та тренуватися поки є час. Решта нас поки-що не стосується. Час поки що є, але з кожним днем його стає все менше. Майте це на увазі.

В їдальні всі також жваво обговорювали подію. В ескадрильї Пісоцький ще ретельніше ніж завжди перевіряв підготовку до вильоту. І звертаючись до Олексія сказав:

— Груповий пілотаж продовжимо відпрацьовувати завтра. Мене тривожить те, що ти ще не стріляв по повітряних цілях. Доведеться це зробити раніше ніж заплановано. Я замовив буксир. Літак з конусом з хвилини на хвилину вилетить. Будеш стріляти по «ковбасі». В зону підемо удвох.

Через кілька хвилин Олексій Данилюк та Войцех Пісоцький у повному спорядженні і з парашутами прямували до літаків.

— Войцех, ти дуже швидко вивчив українську мову.

— Я лише наполовину поляк, мати у мене українка. Я вчив обидві мови з дитинства.

Під крилами поблискувала блакитна стрічка Дніпра. Літак за яким тягнулася мішень прямував точно над серединою ріки. Боєкомплект Олексієвої П’ятірки складався із двадцяти снарядів та восьмидесяти патронів. Спеціальних, учбових. Бойовими він вже стрілятиме на півдні. Пісоцький хитнув крилами і кинув в ефір:

— Атакуй!

Ціль швидко наближалася. Спочатку Олексій ішов паралельним курсом, потім увімкнув приціл і різко пішов на зближення. Олексій впіймав ціль у кільце. Світна крапка точно зафіксувалася на «ковбасі». Бортовий комп’ютер «Пелюстка» сам вираховував потрібне упередження. 200 метрів, 150, 100, і коли відстань досягла метрів сімдесяти Олексій натиснув на гашетки. Білі вогники помчали до цілі. Частина зникала в ній. Зайшовши з іншого боку Олексій знову відкрив вогонь. Третю чергу і останню він випустив атакувавши мішень зверху. На аеродромі всі оглянули конус. Шістнадцять снарядів та сорок куль влучили в ціль.

— Дуже непогано, як для першої стрільби, – прокоментував заступник командира ескадрильї Татаренко. Сьогодні Василь вперше одягнув свого Срібного Сокола, який виблискував на грудях.

Через кілька днів всі пілоти вже прямували на південь. Вів групу сам командир авіакрила Максим Свириденко. Йшли в чіткому строю. Спочатку четвірка на чолі з командиром, потім перша, друга і замикала стрій третя ескадрилья. Авіатехнічний персонал летів транспортними літаками, а аеродромно-господарський батальйон їхав вантажівками та автобусами, штабісти – поїздом.

Щойно збудований аеродром Нове Море мав бетоновану злітну смугу закамуфльовану під колір місцевості. Навколо простягався безкрайній степ поділений на чіткі прямокутники молодими лісосмугами. Розташовувалися вони в наметах. Щовечора вони їздили скупатися у водосховищі. Цей Дніпрогес суттєво відрізнявся від того, яким його знав Олексій. Гребля була потужнішою та міцнішою. Конструкція шлюзів була більш продуманою та досконалою. Водосховище було на диво чистим. Під час будівництва, все дно майбутнього моря було очищене від споруд та рослинності, верхній шар ґрунту знятий. По всьому узбережжю берегова лінія була закладена округлими гранітними блоками, засипана дрібним гравієм як вище так і нижче рівня води, що убезпечило берегову лінію від розмиву. Очевидно будівництво було загальнонаціональним проектом. Щодня вони літали відпрацьовуючи тактику і пілотаж, тренувалися у стрільбі по повітряних та наземних цілях. Так тривало до середини серпня. За цей час сталася ще одна подія – Олексій налітав на винищувачі більше трьохсот годин і йому було присвоєне офіцерське звання – віце-лейтенант. Екзамен якому було піддано Олексія був дуже суворим. Перевіряли знання тактики, матеріальної частини, техніку пілотування, навігацію і нарешті бойову підготовку.