Синій орел. Важко в нвчанні…

Люди навколо відразу ж розступилися, заревів мотор. Олексій перевірив гальма, вирулив на злітну смугу. Літак розбігся і злетів. Олексій прибрав шасі і став набирати швидкість. Машина була легкою у керуванні, швидко набирала висоту, легко виконувала віраж. Очевидно конструкція крила забезпечувала ламінарний потік повітря перешкоджаючи утворенню турбулентності. Зробивши два кола Олексій м’яко посадив машину точно біля знака посадки. На стоянці його вже чекали люди. Всі вітали його з вдалим польотом. Свириденко попросив тиші.

— Віце-капітан Пісоцький, ти вже деякий літаєш без напарника. Було б непогано щоб ти взяв веденим Олексія Данилюка. Ти згоден? Я розумію – ситуація нетипова. Ти вже маєш великий досвід польотів в різних умовах, вдень та вночі, в різну погоду, а головне у тебе солідний бойовий досвід двох війн.

Войцех замислився. Потім нарешті заговорив:

— Враховуючи що Данилюк єдиний хто не має синього орла і відповідно бойового досвіду, я буду змушений проводити його підготовку в дуже інтенсивному режимі.

— Отже з Богом. Вже сьогодні Олексій Данилюк матиме знак пілота – синього орла, а найближчі дні і військове звання – хорунжий. Якщо все буде йти добре і він матиме триста годин нальоту, йому буде присвоєно перше офіцерське звання – віце-лейтенант. Час у нас зараз тривожний. Триста годин бажано налітати до початку осені. До цього часу слід пройти і повноцінну льотну, вогневу і тактичну підготовку. Хорунжому Марченко – взяти на себе технічну підготовку. Олексій Данилюк повинен до першого вересня до гвинтика знати «п’ятірку». Заступнику командира авіакрила майору Юрію Куценко ввести новачка в курс справ з історії нашої частини, тактики і стратегії бою як нашої авіації так і ймовірних супротивників, а також щодо загальної суспільно-політичної обстановки.

— Так точно, пане віце-полковнику, – одночасно відповіли всі троє офіційним тоном.

Так Олексій Данилюк став пілотом третьої ескадрильї, третього авіакрила, 11 ескадри Військово-повітряних сил України. Ескадрилья мала 12 літаків і тепер включаючи Олексія і 12 пілотів. Командував ескадрильєю Войцех Пісоцький. Ескадрилья складалася з трьох ланок – по чотири літаки і пілоти в кожній. Літали вони парами, пара була найменшою бойовою одиницею. Також по 12 літаків і пілотів мали дві інші ескадрильї. Всього в авіакрилі було 40 літаків і пілотів – ще на чотирьох машинах літали сам командир віце-полковник Максим Свириденко, його заступник майор Юрій Куценко, заступник командира зі стрілецької та тактичної підготовки майор Антон Семенюк та штурман полку Марко Шелест. Заступником командира третьої ескадрильї був лейтенант Василь Татаренко. Він же очолював другу ланку. Третьою ланкою командував кримський татарин, лейтенант Ніяр Аблаєв. За кожним літаком і пілотом був закріплений технічний персонал – авіатехнік, механіки, зброярі, укладальники парашутів, оператори електрорадіообладнання, тощо. Технічний персонал літака Олексія очолював авіатехнік Павло Кобзар. Старшим авіатехніком третьої ескадрильї був Іван Марченко. Тренували і навчали Олексія дуже ретельно та інтенсивно. Пісоцький, Татаренко займалися льотною підготовкою. Спочатку на ластівках – за кожною ескадрильєю їх було закріплено по дві, а потім на учбово-тренувальній спарці «п’ятірки», яких кожна ескадрилья мала по одному екземпляру, потім і на бойовій машині. Після відпрацювання техніки індивідуального пілотажу, його навчали триматися в парі, у складі ланки, групи, ескадрильї.

— Щоб перемогти супротивника, його перш за все треба бачити. Постійно оглядай простір навколо себе. Ворог може ховатися у хмарах, маскуватися на фоні землі, ховатися у сліпучих променях сонця, – навчав його Войцех Пісоцький. – Після кожного польоту у тебе повинна боліти шия. Якщо не болить то ти проживеш у реальному бою недовго. Щоб не натерти шию комірцем нам видають шовкові шарфи та хустинки. Щоб перемогти супротивника треба мати над ним перевагу, йдеться не про чисельну перевагу, а про перевагу у висоті, швидкості, свободі маневру. Також варто використовувати хитрість та маскування, хмари, промені сонця, фон землі щоб завдати несподіваного удару. Іноді варто ухилитися від запеклої безрезультатної каруселі з ворогом, щоб потім вибрати зручну позицію і час для несподіваної і разючої атаки. Якщо тобі вдалося збити ворога, ніколи не задивляйся на палаючий літак – можеш опинитися поряд з ним на землі. Ніколи не відволікайся на краєвиди та якісь цікавинки, це може коштувати занадто дорого. Всі правила на війні пишуться кров’ю роззяв.

Механіки та техніки на чолі з Марченком примушували його ретельно вивчати матеріальну частину, озброєння та радіообладнання літака. Гайдамак-5 був озброєний гарматою калібру 20 міліметрів та двома кулеметами калібру 16 міліметрів. Їхні патрони мало чим відрізнялися від снарядів авіагармати. Літак мав боєкомплект у 200 снарядів та у 800 патронів на ствол. Для наведення зброї на ціль Гайдамак був обладнаний рефлекторним прицілом, яким можна було користуватися вдень і вночі. Для нічних польотів існували прилади нічного бачення, які працювали від мережі літака. Очевидно, що ці технології потрапили в цю лінію часу з майбутнього. Олексій впевнився в цьому висновку, коли познайомився з системою орієнтування – винищувач крім звичайного компаса був обладнаний гірокомпасом та радіокомпасом. Нові запитання ставила і вже знайома радіостанція. Вона по перше працювала на транзисторах, по друге мала кілька окремих каналів зв’язку і давала можливість незалежно спілкуватися відразу з кількома адресатами. Камери фото контролю були не плівковими, а нагадували невеликі веб-камери початку ХХІ століття. І Олексій Данилюк вже зовсім не здивувався, коли виявилося, що літак обладнаний простим бортовим комп’ютером, синхронізованим з прицілом, системою навігації і системою життєзабезпечення для великих висот. При стрільбі в бою він міг вираховувати кути випередження для точного враження цілі. Легкість з якою Олексій освоював обладнання дивувала Івана Марченко.