У зміненій історії

Олексій повільно приходив до тями. Він відчув ніби його тіло хтось струшує. Він повільно розплющив очі. Яскраве світло відразу ж засліпило його. Він знову заплющив очі. Все тіло все ще продовжувало пекти, але тепер терпіти біль було можна. Поступово пекучий біль ставав все слабшим, проте жахливо боліла голова.

— Отямився, – почув він незнайомий голос, – хлопець ніби виник у повітрі і звалився прямо на мене.

Олексій зрозумів, що його несуть на ношах. Обережно розплющив очі, поступово звикаючи до яскравого світла. Над ним у блакитному небі сяяло сонце, де-не-де серед блакиті пропливали білі хмаринки схожі на шматочки вати. Його дійсно несли на ношах кілька чоловіків в однакових комбінезонах сірого кольору.

— Хто ти, як тебе звати і як ти опинився тут? – запитав українською мовою кремезний чоловік в сірому комбінезоні.

— Звати мене Олексій, а де я опинився, і хіба зараз день? Щойно була ніч, можливо я довго був непритомний.

— Ну зараз середина дня, п’ятниця, темрява тобі здалася.

— Як п’ятниця? – вигукнув Олексій, – щойно була неділя, пізній вечір, я приїхав на таксі в аеропорт Жуляни.

— Не знаю, де ти побачив тут аеропорт, неділю і ніч, але ти зараз на головному військовому аеродромі Києва Чоколівка. Сьогодні п’ятниця, 18 травня. Ти мабуть добряче хильнув?

Олексій відразу підвівся на ношах і озирнувся навколо. Замість знайомого йому пейзажу він побачив великий майданчик заставлений одномоторними літаками. Зовні вони були дуже схожі на винищувачі часів Другої Світової війни. Машини дуже нагадували одночасно старий радянський Як та американську Аерокобру. Більше навіть останню, оскільки кожен літак мав носове колесо шасі. На крилах літаків Олексій розгледів сині восьмикутні зірки з білою окантовкою, таку ж зірку на бортах також окантовану білою смугою, на хвостовому стабілізаторі синій тризуб на жовтому фоні. Машини були пофарбовані матовою світло-блакитною фарбою. Лише сині зірки, тризуб та білі номери, нічого зайвого. В цей час в небі почулося гудіння моторів і над ними зовсім низько пройшли два такі ж самісінькі літаки і розвернувшись випустили шасі і пішли на посадку на бетоновану злітно-посадкову смугу, яку Олексій тільки тепер побачив.

— Що це за літаки, – спитав Олексій, – намагаючись зрозуміти, що відбувається.

— Наші П’ятірки, винищувачі Гайдамак-5, – відповів кремезний чоловік.

Олексій намагався зрозуміти, що ж відбувається. Якийсь розіграш? Чийсь жарт? Чи може це просто галюцинація? Проте літаки були справжні і такого типу Олексій ще ніколи не бачив ні в реальному житті, ні на старих фото.

В цей час до них підійшли ще двоє чоловіків у коричневій військовій формі з блакитними петлицями. Один з них літній чоловік з густою бородою тримав валізку з червоним хрестом. Червоні хрести були в нього також нашиті на рукавах. Іншому було приблизно тридцять років, на грудях зображення синього орла. Тільки тепер Олексій помітив у них на плечах погони – у лікаря з однією великою восьмикутною зіркою, у іншого чоловіка – з двома. Четверо чоловіків в сірому поставили ноші на землю, і стали по стійці струнко перед новоприбулими. А кремезний чоловік доповів:

— Пане віце-полковнику, пане майор, ми знайшли цього чоловіка на стоянках літаків, він в буквальному сенсі звалився нам на голову. Може він добряче перебрав і заблукав?

Той кого назвали віце-полковником поглянув на Олексія.

— Як тебе звати?

— Олексій, Олексій Данилюк.

— Віце-полковник Максим Свириденко, командир третього авіакрила, одинадцятої винищувальної ескадри, – представився офіцер у відповідь. – А це майор Абрам Ландер, наш лікар. Нехай Абрам Моїсеєвич тебе огляне.

Лікар відразу ж розкрив валізку з червоним хрестом і почав діставати звідти інструменти і почав огляд. Оглядав він Олексія дуже ретельно, намагаючись не пропустити жодної дрібниці. Навіть присвітив ліхтариком очі, незважаючи що був день.

— Ну що я вам скажу. Зовні пацієнт виглядає нормально, але схоже він отримав чутливий удар електричним струмом, можливо у нього тимчасова втрата пам’яті. Жодних ознак того що він вживав алкоголь я не бачу.

— Нехай він залишиться на аеродромі, не думаю що він шпигун чи диверсант. Розпоряджуся щоб його розмістили в одному з будиночків для льотного складу, а зараз, давай пройдешся зі мною до штабу,– сказав віце-полковник.

Офіцер провів його до будиночка пофарбованого в захисний зелений камуфляж ще й накритого маскувальною сіткою. Перед дверима стояв вартовий. Олексій також побачив довгий ряд капонірів для літаків, заглиблених у землю і добре замаскованих шаром землі з дерновиною і навіть посадженими на них кущами та деревами.

— Ось мій кабінет, – сказав Максим Свириденко завівши його всередину і відчинивши одні із дверей в коридорі.

В кабінеті стояв стіл, шафа, сейф. Словом кабінет нічим не відрізнявся від інших типових кабінетів. Олексій раптом помітив, що на столі стоїть чийсь портрет. Вражений Олексій помітив певну схожість. «Ні, цього не може бути, це просто неможливо, це просто портрет дуже схожого чоловіка, старшого за віком». На столі стояв портрет постарілого, але впізнаваного його вечірнього гостя, прослідкувавши за яким Олексій сюди і потрапив.

— Чий це портрет? – запитав Олексій.