Вечірній гість

— Земля! Земля, я Колібрі, іду на посадку.

— Колібрі, смуга поки що зайнята, доведеться піти на ще одне коло.

— Я Колібрі, вас зрозумів.

Олексій Данилюк спрямував літак на нове коло. Сонячний вересневий день був у розпалі. Яскраво-синє небо, подекуди білі хмаринки. А під крилами блакитна стрічка Дніпра, ще не пожовклі прибережні ліси і нарешті квартали стародавнього Києва, оповиті сизим маревом. Олексій Данилюк мав повне право пишатися тим як складається його життя. Далеко не кожна молода людина в свої 23 роки після закінчення університету вільно володіє кількома іноземними мовами, має ліцензію пілота і віртуозно літає на цілому ряді легкомоторних та спортивних літаків. Батьки Олексія були досить відомими представниками бізнесу, маючи в багатьох містах України досить широку мережу магазинів побутової техніки. Хлопець був представником тієї верстви населення, яку називають іноді іронічно «золотою молоддю», які маючи забезпечених батьків можуть проводити час на власний розсуд та власне задоволення. Але Олексія Данилюка не цікавили типові розваги сучасної «золотої молоді», – нічні клуби, шалені перегони на авто вулицями нічного міста, вечірки з випивкою та використанням більш міцних речовин, тощо. На здивування батьків його цікавила авіація та історія її розвитку. Настільки, що його в малолітньому віці батько був змушений записати до елітного аероклубу. Вдома всі полиці в його кімнаті були заставлені безліччю книг та журналів, які стосувалися авіації: різні довідники, мемуари відомих та маловідомих пілотів, технічна документація зразків раритетної авіаційної техніки. Ніхто не міг пояснити його фанатичної тяги до авіації. Вже у 15 років Олексій Данилюк здійснив свій перший самостійний політ на легкомоторному літаку. А за вісім років він налітав вже понад півтори тисячі годин на різних типах поршневих та реактивних спортивних машин. Також всякими правдами і неправдами він неодноразово приймав участь в різноманітних авіашоу по всьому світу. Особливо він пишався польотами на різних раритетних зразках різноманітної авіатехніки, як невійськової так і військової. В його колекції були польоти і на копії стародавнього біплана «Авро», старому радянському моноплані І-16, славнозвісному винищувачі Віллі Мессершмітта Bf-109, американських Мустангу, Аерокобрі, британському Спітфайрі. Випробував у польоті копію радянського винищувача Як-3.

— Колібрі, смуга вільна, можете сідати.

Сессна м’яко торкнулася колесами бетону і поступово втрачаючи швидкість покотилася злітно-посадковою смугою летовища. Олексій закерував на стоянку і через мить вже був на землі. До літака підійшов літній чоловік в потертому сірому комбінезоні.

— Ну і як машина поводила себе в повітрі, як двигун?

— Андрійовичу, мотор працював мов годинник. Трохи затримався в повітрі через зайняту смугу, – відповів Олексій.

— Олексо, будеш ще літати?

— Ні, на сьогодні мабуть вже досить, допоможу хлопцям з клубу. Вони в ангарі?

— Так, всі вже зібралися навколо свого фокке-вульфа.

Залишивши літак під опіку Івана Андрійовича Зощенка, Олексій попрямував до ангара. Скинувши з себе льотний костюм він одягнув засмальцьований комбінезон. Ангар був заставлений різноманітними старовинними літаками. Тут були десятки моделей винищувачів 30 – 40 років ХХ століття. Були як дерев’яні моделі так і металеві, покриті блискучим дюралюмінієм. Це були копії старанно відтворені такими ж ентузіастами як і Олексій. З однією тільки різницею – Олексій Данилюк був серед них єдиним пілотом.

— Олексію, швидше йди сюди, двигун прибув, – гукнув йому Денис.

Обійшовши копії радянського винищувача Ла-9 та румунської машини Іар-80, він нарешті побачив свою команду. Хлопці поралися навколо напіврозкритого великого ящика з якого поблискував свіжим металом двигун замовлений в самій Німеччині. Майже всі деталі члени клубу, такі ж хлопці із заможних сімей як і Олексій Данилюк замовляли на підприємствах як України так і багатьох країн Європи, США, Ізраїлю. Так за клопотами пов’язаними з монтуванням стародавнього німецького винищувача Фокке-Вульф-190, збіг до кінця ще один вихідний день. Можна було відправлятися додому. «Феррарі» керований Олексієм мчав вулицями міста на яке вже почали опускатися вечірні сутінки. Ось нарешті і квартира. Її Олексій два роки тому купив у одного пенсіонера, дуже схожого на якогось літнього викладача ВУЗу чи працівника Науково-дослідного інституту ще радянського періоду. Цей старий перебрався з проданої квартири у свій заміський будиночок, де й помер кілька місяців тому. Крім меблів квартира була заставлена тренажерами для силових вправ, гирі, штанга, бігова доріжка, гантелі. Цим всім інструментарієм Олексій користувався щоранку, а біговою доріжкою переважно взимку та в негоду. «Пілот, який не товаришує з двопудовою гирькою, штангою та біговою доріжкою, рано чи пізно поплатиться за це», – говорив літній інструктор аероклубу. І цей урок Олексій запам’ятав на все життя. Прийнявши душ та переодягнувшись, Олексій заходився готувати вечерю. Та не судилося провести тихий спокійний вечір. Саме в цю мить продзвенів дзвінок вхідних дверей. Відчинивши двері Олексій побачив чоловіка років тридцяти, одягненого в сірого плаща.

— Доброго вечора, Натан Іванович Феденко тут мешкає? Мене звати Володимир Бутко.

— Ні, Натан Іванович два роки тому продав цю квартиру мені і переїхав у свій заміський будиночок.

— Тоді вибачте, – і гість попрямував в напрямку сходів.

— Зачекайте будь-ласка, – зупинив його Олексій. – Мені шкода, але Натан Іванович Феденко помер чотири місяці тому. Моє ім’я Олексій Данилюк. Прошу вас, зайти до квартири.