Опверія: У розквіт нового світу (8-й розділ -- кінцівка Ліносії, чернетка)

Усе завжди змінюється на краще

Ліносія

8.1

Був теплий спокіний вечір. Персіфайри літали на площі для польотів у горах, виробляючи дивовижні різноманітні повітряні трюки, прикрашаючи їх пишними рослинами і спритно лавіруючи поміж них або ж водними потоками, які спритно текли у повітрі. Еланія вже майже забула, що таке вогонь: навіть до того, як Ліносія перенесла кулі стихій ближче до істот стихій, Еланія частіше бавилася з холодом та льодом, аніж з вогнем. Через це її луска була майже завжди синього кольору, блакитне брюхо лиш доповнювало її образ, особливо ж коли вона видихала холодне повітря, а її рожеві очі завжди приваблювали своєю красою. Її зачаровували ці блакитні димчасті потоки холодного повітря і міцні брили твердого льоду. Тепер же ж її все більше цікавили стихії землі та води. Але ніщо ж їй не заважало насолоджуватися польотом, навіть якщо сама стихія повітря її мало чим цікавила, чи не так? Еланія спритно лавірувала поміж багатьох вирощених гарних рослин і нерідко пропливала крізь потоки води у повітрі, жваво махаючи своїм хвостом та крильми для кращого плавання та утримання в польоті.

Але зараз вона хотіла навідатися до певного місця, яке лиш нещодавно стало її улюбленим. Еланія, зробивши ще декілька повітряних трюків, полетіла у якийсь із тунелів, прямуючи на схід до виходу з гір. У тунелях шлях їй освітлювали яскраві блакитні вогники, і Еланія продовжувала швидко летіти ними, все більше наближаючись до того місця. У певний момент тунелі закінчились, і вона опинилася у повітрі там, де берег океану межує з високими горами. Це був південний-схід ближче до лісу сенгрів, бо на південному-сході були холодні землі із замерзлою кригою. Еланія знизила свій політ, майже досягнувши кам'янистого берега і вільно ширяючи вздовж нього.

Нарешті це місце: великий насип землі у формі горки на кам'янистому березі, який був оточений кам'яними брилами по колу з великими отворами унизу, точно літаючи каменями у каньйонах вісдейрів. Цю землю омивали прибої хвиль океану, проходячи крізь великі отвори у брилах, і досягали чудової блакитної трави, яка росла на цій землі і створювала приємну затишну галявину. Але найдивовижніше було наверху цієї гірки: невеличке і тонке, але розлоге розове деревце з коричневим стовбуром.

Це деревце та цю траву виростила сама Еланія за своїм уподобанням тоді, коли вона просто літала цим узбережжям і побачила цю пустинну місцевість, з якої можна було зробити затишне місце, в яке рідко хто навідується з персіфайрів.

Коли в горах персіфайрів з'явилася куля стихії вогню, яка значно розширила знання персіфайрів про їхню рідну стихію, Еланія вирішила полетіти світом аби побачити представників інших стихій. Їй сподобалася освіжаюча енергія води та спокійна атмосфера на глибині озера, яку вона розділила разом із сестричками-агілітерами Тріной і Лонірой. Там вона і дізналася про дивовижні якості спритної води.

Енергія рослин у лісі сенгрів зачарувала Еланію своїм різноманіттям та затишністю, і Еланія з головою поринула досліджувати різноманіття цієї пишної рослинності, розвиваючи свою чуттєвість та допитливість.

У каньйонах вісдейрів вона насправді відчула, що таке вільний політ: коли можеш летіти куди схочеш, робити різноманітні повітряні трюки і при цьому не бути обмеженою вузькими стінами печер та тунелів у горах. Хоча мудрість повітря їй зовсім не пасувала - вона просто хотіла жити сповна, не замислюючись про якісь знання чи досвід. Вона хотіла чогось видовищного у житті - такого, ніби поєднання нестримного полум'я та непорушного льоду.

І саме це місце вона створила за своїм уподобанням: блакитна галявина, від травинок якої завжди віє холодом і яка так пасує до її луски, та рожеве деревце на вершині цього пейзажу, яке підкреслює загадковий колір її рожевих очей.

"Давненько я тут не бувала", - подумала про себе Еланія, скеровуючи із землі енергію аби підживити травинку, яка за цей час трохи зів'яла і ледве віяла прохолодним вітерцем. Трава оживилася і від неї одразу ж пішов легкий холодок.

"Так то вже краще", - подумала Еланія, поглянувши на дерево верху і попрямувавши до нього. Трава мерехтіла блакиттю коли Еланія проходила по ній.

"Тепер твоя черга, моє деревце", - подумала Еланія, розправивши свої крила і щосили ними змахнувши. Вітер від її крил зняв з рожевого деревця засохлі листя і відніс їх в океан. Еланія, підійшовши ближче, скерувала до нього водні потоки з океану, які за мить увібралися у землю, і додатково скерувала до деревця енергію із землі. Деревце знову ожило: його стовбур став міцніше, листки стали гнучкішими, і на ньому знову розквітли квіти, які вивільняли приємний м'який аромат, який так полюбляла Еланія. Вона жадібно вдихала його разом з ароматом океанського бризу, і полюбляла це робити кожного разу.

Але щось її хвилювало. Хвилювало постійно, щойно вона прилітала до цього місця через довгий час.

"Ну чому ти постійно в'янеш? Що я роблю не так?" - сумно думала про себе Еланія.

Як би вона не намагалася це виправити, кожного разу коли вона сюди прилітала трава і деревце поступово в'янула, і Еланія хвилюється, що якщо вона довгий час не прилітатиме сюди, то увесь цей гарний пейзаж на березі океану просто зникне. Вона вже не зможе виростити його знову, бо в ніч, коли Еланія вирощувала це дерево, до неї завітали часточки чистої енергії, які і допомогли створити таке диво для неї.

Особливо ж Еланія полюбляла, коли удень ця місцевість огорталася довкола вогнем, крізь який, однак, можна було спокійно пройти, а увечері трава та деревце мерехтіли блакитним та рожевим світлом відповідно. Еланія вирішила прилягти поруч деревця, вмостившись серед м'якої трави. У цій місцевості їй завжди було спокійно, і вона могла повністю розслабитись.

Аж допоки не почулися звуки пір'яних крил. Атерія(додати опис) приземлилася прямо на галявині. Еланія давненько її не бачила: схоже, Атерія теж полюбляє подорожувати світом.