Опверія: Дивний і дивовижний світ (2-й розділ, чернетка)

Іноді світ може дійсно здивувати

Лінея

2.1

Тиха чудова ніч. Ледь освітлена променями сяйва вона набуває своєї дивної краси: у цей час можливо побачити дійсно щось незвичайне та магічне, бо те, що ясно видно вдень, вночі стає нечітким і містичним. Серед цієї майже повної тиші, порушеної хіба що повіванням вітру та шелестом трави, чується неквапливий стукіт копит та нечасте фиркання. Біла магіхора з незвичайною синьою гривою, яка вночі майже зливається з оточенням, повільно прямує до невідомих досі їй земель. "Мені потрібно розібратися у собі та в тому, на що я насправді здатна", - подумала вона, проходячи ландшафт пустелі на заході й переходячи до зеленої та м'якої рівнинної землі на півдні. Серед таких сутінків ледве видніється трава, яка ледь-ледь колихається у ритм легкого вітру. Біла магіхора вирішила створити блакитне світло у вигляді кульки попереду себе для кращого бачення того, що знаходиться довкола неї. Вона й сама не розуміла, куди саме йде, проте вона відчувала, що йде правильним шляхом. Через деякий час світло перед нею змогло показати їй не лише траву та землю, але й майже чіткі контури незвичних дерев. "Чудовий сад", - вона зрозуміла, куди привело її відчуття - це було те місце, де вона та Опверія створили незвичайно гарні та дивовижні дерева, які до них ніхто не створював. Ці дерева прижилися тут, наповнюючи ці пустотні рівнини чимось незвичним і живим. З того моменту минуло багато часу, і інші магіхори теж виростили власні дерева, кожне з яких є чимось по-своєму унікальним. Але своє дерево вона б нізащо не сплутала б з іншим: воно мало білий стовбур з блакитними лініями, який вночі майже не було б видно, якби не ті сині квітки, які освітлювали його та інше середовище своїм прекрасним мерехтливим блакитним сяйвом. Їй було приємно бачити, що її дерево аж ніскільки не втратило своєї краси та природної енергії. Вона підійшла до нього ближче, ходячи довкола нього і пильно роздивляючись своє творіння, згадуючи ту мить, коли разом з Опверією створювала його. "Хіба хтось міг би подумати, що для того, аби створити щось дивовижне, потрібна лише мить?" - міркувала вона, починаючи розглядати інші дерева. Вони теж мали деякі особливості, які часом її дивували, проте як тільки її погляд натрапляв на своє дерево, вона одразу ж звертала на нього всю свою увагу. Вона не думала, що її дерево було кращим за інші, проте для неї воно було особливе і дивовижне. Незабаром, пройшовши повз усі дерева, перед її поглядом постав широкий океан, який дивував своєю величчю. Його спокійні у цей час хвилі повільно прибували до берега, розбиваючись об нього і створюючи приємний заспокійливий шум. Біла магіхора оглянулася довкола, побачивши лиш кам'янисте урвище перед океаном. Їй було дивно, що поруч з чудовою рослинністю та живою водою може існувати пустий ледве живий камінь, а найдивніше було те, що це все існувало між собою в гармонії. Вона подумала про себе: "Мені ще багато чому треба навчитись і багато чого дізнатись. Але ж я і сама зможу із цим впоратись, чи не так?" Лінея так і залишилась на певний час біля кам'янистого урвища. Її синя грива злегка колихалась, поблискуючи у світлі власного дерева, а сама вона думала про те, що може зробити далі.

2.2

Промені сяйва вже давно потускніли, набираючись темно-синього кольору. Вітер був не сильний, хоча й не помітити його було важко. Особливо коли знаходишся поміж степом й рівнинами, де рідко коли можна зустріти хоч якесь деревце чи кущ. Лінея й досі не знала, куди вона прямує й що збирається робити. Вона лиш мала уявлення про те, що збирається вивчати темну магію, але як найкраще це зробити - поки що це для неї було загадкою. І хоч Лінея вже знала приблизний принцип темної магії, їй потрібно було розвивати ці навички. Зелені рівнини були вже далеко позаду: вона прямувала до кам'янистих, майже незвіданих ніким земель на західному півдні. Несподівано Лінея відчула якийсь вологий дотик до її тіла на спині. Вона підняла очі на небо: збиралися густі хмари, які попереджали про затяжний сильний дощ. "Авжеж, погодка якраз під настрій", - подумала Лінея, йдучи під краплями дощу, яких ставало все більше, по вже вологій кам'яній поверхні. Здійнявся сильний вітер, який розкидав у сторони й без того сильну зливу. З'являлася блискавка. Її хутро та грива вже промокли до волосини, але вона на це не зважала. "Може, хоч щось запалити?" - подумала вона, створивши поруч себе декілька вогняних куль, які летіли поруч неї й зігрівали своїм приємним теплом. "Ніколи б не подумала, що вогонь може бути настільки приємним", - продовжувала вона. Лінея ще й досі не мала достатніх знань про стихію вогню, але навіть з такими уміннями їй подобалася ця стихія. Лінея й далі повільно йшла, відчуваючи водночас холодний дотик крапель дощу і приємне тепле від куль вогню. Але, схоже, вона все ж була не сама. Лінея чула рухи крил, які все ближче наближалися, а потім і зовсім чулися поруч. Вона оглянулася й побачила Тарена: магіхора з рожево-червоною гривою, коричневим хутром і бордовими, ніби як чудернацька рослина, очима. Від його крил з вогнем на кінчиках віяло теплом, а в його очах ніби палали мерехтливі іскри. "Дякую, що підсвітила місце для приземлення", - бадьоро говорить він. "А якби не я, то що, промахнувся б?" - іронічно відповіла Лінея. "Тоді б приземлився просто на тебе", - теж жартує Тарен. Тарен і далі йшов поруч з нею, продовжуючи говорити: "І куди це така магіхора прямує?" Лінея на мить поглянула на нього: "А тобі що з того?", - холодно відповіла вона. "Хочу скласти приємну компанію", - не відстає Тарен. Лінея посміхнулась: можливо, товариство їй дійсно зараз не завадить. Її кулі тепер літали навколо них обох. У відповідь, Тарен накрив її своїм крилом, захищаючи від крапель дощу. Від його крила йшло приємне м'яке тепло на кінчиках вогняних пір'їнок. Злива ставала дедалі слабшою, повільно перетворюючись на приємний легкий дощ. Незабаром Тарен та Лінея досягли місця, де урвище поступово переходило у рівнинну кам'янисту місцевість. Зараз Лінея розслабилась, насолоджуючись приємним краєвидом з цікавим товариством. Хвилі океану ставали бурхливішими, покриваючи цілком майже увесь берег. Вітер приносив аромати свіжості води з океану, віючи легким бризом. "Знаєш, іноді світ може дійсно здивувати", - говорить Лінея, вдивляючись у цей водний пейзаж. "Але й не тільки природа може здивувати", - відповідає Тарен. У наступну мить ні звідки взявся несамовитий вогонь, який затьмарив увесь краєвид, рухаючись навколо них. Лінея захоплено дивилася на цей нескінченний потік полум'я, вдивляючись у його окремі вогняні потоки та його полум'яні язики. Лінея засміялася: "А ти все-таки пустунчик, - грайливо сказала йому, - хоча мені подобається". Вона відчувала, як цей вогняний вихор її повністю зігрів, не залишивши й краплі на її хутрі. Зараз їй було приємно й весело поруч з таким знайомим, і йому, мабуть, теж подобався цей момент. Незабаром вогняний вихор зник, і Лінея знову могла побачити цей нічний пейзаж, який, однак, уже не зовсім був нічним. Промені сяйва набиралися світла, спочатку просто освітлюючи все довкола, а потім його промінці набиралися теплої жовтуватої барвистості, перетворюючи цей пейзаж на щось дійсно гарне. Дощ уже припинився, залишивши по собі лиш вологу кам'янисту поверхню. Хвилі незабаром теж стали спокійнішими, нарешті даючи змогу показати рівний піщаний берег. І хоча дощу вже не було, крило Тарена й досі було на тілі Лінеї. І їй це подобалося. Притулившись один до одного, вони спостерігали за яскравими промінцями під час сходу сяйва, яке освітлювало не менш чарівну ніч.