Опверія: Лише початок (1-й розділ, чернетка)

А хіба не з мрій усе починається?

Лінея

1.1

Енергія. Чиста, бурхлива енергія в безмежному просторі, яка до цього часу досі залишалася спокійною, зараз почала швидко рухатись у ньому. З її жовтої кулястої оболонки різко вириваються малі поштовхи енергії, утворюючи чудернацькі мерехтливі лінії, які лиш згодом набудуть чітких контурів. Цей процес повторюється все частіше й частіше, аж допоки це явище не стає стихійним, і тоді чиста енергія переплітається між собою, утворюючи все нові її види. Вона переливається різноманітними барвами: червоним, зеленим, білим і синім, а також усіма їхніми відтінками — небачене дивовижне кольорове явище у порівнянні лише з єдиним жовтим кольором, який існував до цього моменту. Поступово кількість чистої енергії починає різко зменшуватися, натомість створюючи все більше її різновидів, щоб створити щось досі невідоме, нове. Хаотичність перетворюється на невідому впорядкованість, створюючи цим зовсім новий світ. З цих видів енергії постають гори, ліси, озера, моря, пустелі, каньйони, землі вічної мерзлоти та дивовижні сади. Але з цієї енергії постає не лише сам світ: з'являються також й живі істоти. Цей процес триває доти, допоки усі контури не стають чіткими, а сама енергія зможе взаємодіяти між своїми видами. Нарешті, це все ж колись закінчується, і перед нами постає цей незвичний, дивовижний світ. Цей світ має вигляд землі, яка складається з декількох різних типів місцевості, і яка оточена просторим океаном, а зверху покрита куполом у формі прозорої півкулі, який не дозволяє всьому цьому багатству виходити за його межі, зберігаючи сталість енергії у цілому світі. На вершині цього купола розташоване яскраве, жовтогаряче сяйво, яке, нещодавно утворившись, лиш починає поступово освітлювати цей край. Деякі магіхори - істоти, які радше нагадують звичайних коней - ледь опритомнівши та щойно відкривши очі, з цікавістю починають розглядати усе довкола. Інколи їхні погляди зустрічаються між собою, викликаючи ще більшу цікавість один до одного. Більшість із них, хоч і невпевнено, починають підводитися на ноги. Вони стають на тверду кам'янисту землю, неподалік від якої знаходиться, напевно, багато безкрайньої води. Магіхори вдихають повітря, намагаючись відчути якомога більше ароматів, прислухаються до оточення, особливо вирізняючи з нього шум океану, а також роблять свої початкові кроки на цьому світі. В якийсь момент усі вони звернули увагу на сяйво: воно вмить яскраво засяяло жовтуватими промінцями, нарешті освітивши цей світ. Усі магіхори зраділи, почавши розглядати усе довкола й намагаючись використати магію. Деякі гралися між собою, деякі влаштовували перегони, деякі вирощували дерева, здіймали у повітря воду чи вогонь, або гралися потоками вітру, а деякі просто лежали й спостерігали за цією незвичною красою. У певний момент хтось подумав: “Це дійсно дивовижно”. Решта з ним погодилась. Через деякий час інша магіхора раптом подумала: “А тепер ходімо. Нас чекає ще багато чого незвичного”. До цього часу вже всі могли йти чи бігти, а також використовувати деяку магію. А після її думки, яку почули усі магіхори, вони в єдиному пориві галопом поскакали у невідомий їм досі світ. Саме так починається історія чудернацького, але напрочуд гарного світу.

1.2

Широкі зелені простори, вкриті соковитою зеленою травою, яка після вранішньої роси ніби заново ожила. Невеличкий вітерець вільно гуляє по цій пагористій місцевості. Довкола спокійно і лиш чутно тихий шелест трави. І ця тиша триває доти, допоки не наближаються галопом деякі магіхори. “Лінея, чому ж ти так повільно плентаєшся?” - говорю я їй услід. Ми швидко біжимо наввипередки, і поки що я попереду. “Та невже? Мені здається, це ти не встигаєш навіть за власною тінню!”, - з гумором відповідає вона, несподівано вириваючись поперед мене. Моє ім'я Опверія, і ми обидві є магіхорами, які вирішили з вітерцем оглянути зелені простори рівнин. Позаду нас грається своїм промінням обіднє сяйво, яке ніби оживилося від наших рухів. Вільний вітер рівнин легко колихає наші гриви, створюючи під світлом сяйва грайливу ілюзію відблисків кольорів. Тверда земля під стукотом копит стає м'якою, інколи розлітаючись навсібіч у різні сторони. А свіжий запах широких рівнин наповнює небувалою енергією. “Ну дивись, ти сама напросилась!”, - відповідаю я їй услід, прискорюючи темп бігу аби наздогнати її. Вона теж пришвидшується, проте все ж їй не вистачає швидкості аби втриматись попереду. Так, бігаючи наввипередки одна поперед одної, ми разом грайливо віднаходимо нові місця нашого світу. Я та Лінея вже змогли побувати у деяких місцях разом з усіма іншими магіхорами, проте досліджувати світ окремо від інших набагато цікавіше. Вдосталь набігавшись, ми зупинилися біля бурхливого водоспаду, який знаходиться на урвищі недалеко від океану. Земля змінилася на нерівну камінну поверхню, по якій іноді протікають маленькі чисті струмені води. “А знаєш, я тебе майже випередила”, - говорить Лінея, сповільнюючи свій крок та віддихуючись. Ми разом стали біля водоспаду щоб трохи відпочити і насолодитися цим дивовижним явищем. Попереду простягається безмежний горизонт океану, який відблискує своїми синьо-блакитними кольорами від променів сяйва. Рівномірний звук хвиль, які линуть до берега, створюють приємний заспокійливий звук. Збоку від нас зривається униз бурхлива течія води, яка наповнює океан новою енергією. “А хіба це були перегони заради перемоги? - з легким подивом запитую я. - Хіба ж ти хотіла лише виграти у мене?” Рівномірний гул води дає змогу заспокоїтись після напруженої скачки, а гарний пейзаж довкола створює приємну атмосферу відпочинку. “Не тільки, звісно, але чому хоча б колись мені не можна тебе обігнати?” - з усмішкою відповідає вона. Позаду нас простягається широке поле зелені, усіяне невисокими пагорбами. При вигляді всієї цієї краси, а також заспокійливого реву води, ми обоє достатньо заспокоїлись. “А знаєш, тебе важко перегнати”, - говорю я їй. Лінея посміхнулась: “А тебе ледве наздоженеш”. Інколи я, все більше прислухаючись до шуму водоспаду та приливу хвиль, чомусь задумуюсь. “Аж не віриться, що цей світ може бути настільки гарним”, - говорю я. “Усе незвідане здається нам чарівним, - відповідає Лінея, - але ми ж збираємось його пізнати чи просто залишимось десь тут і будемо відпочивати?”. “Ти ж сама не зможеш всидіти на якомусь місці! - насмішкувато говорю я, - а навіть якби й так, то тоді ми просто розглядали і пізнавали той невеличкий простір навколо нас, де б ми відпочивали”. Я відчуваю легкий прохолодний вітерець, який приємно бадьорить і приносить аромат свіжості. “Ти вже можеш керувати усіма стихіями?” - запитую я. Лінея трохи забарилась: “Я можу впевнено керувати водою і дещо керувати рослинами, проте мені ніяк не вдається опанувати вогонь і повітря”. “Мені вогонь чомусь теж не вдається, проте повітрям я дещо навчилася керувати, - далі говорю я. - Але не засмучуйся, у нас ще є багато часу попереду”. “І чи ж вистачить його на розваги?” - риторично запитує Лінея, різко починаючи бігти вздовж краю урвища. “Ох, ти не змінюєшся, подруго”, - про себе говорю я, починаючи її наздоганяти. Так удвох ми знову грайливо біжимо по рівнинах і далі пізнаємо незвичний світ.