Широкі простори

Треба просто насолоджуватися життям

Ліносія

***

Я ще і досі ніяк не можу нарадуватися своїми нещодавно створеними крилами. Відчуття польоту — це така річ, яку складно уявити чи просто описати, проте яку легко відчути насправді. Це та мить, коли все моє тіло огортає приємний прохолодний вітерець. Це тоді, коли я сама можу обирати напрям руху: уверх, униз, а може вліво чи вправо.
Хочеться чогось незвичного? Будь ласка, можу зробити будь-які трюки у повітрі, летіти поміж камінням, рослинами чи ще якимись перешкодами, летіти разом з іншими наввипередки чи ще щось інше. Чи можна відчути те саме, ходячи по землі? Можливо, але щойно спробувавши зробити це у повітрі, вже точно не схочеться повертатися на землю ще досить довгий час.
І це не враховуючи приємне товариство, з яким я завжди почуваю себе комфортно.
«Ти не проти, якщо я тобі покажу декілька місць перед тим, як ти почнеш вивчати стихію повітря?» — запропонувала Опверія.
Звісно, відмовлятися від такої пропозиції було б нерозумно.
«Тоді нам варто опуститись до землі», — сказала вона, знижуючи свій політ.
Я полетіла за нею. Після того, як хмарки дещо розвиднілись, я побачила досить цікаву місцину: на ній було розташовано багато цікавих і різноманітних дерев, які точно не можна було зустріти у нашому лісі. Зверху вони нагадували єдиний фіолетово-бордовий колір, який, під час наближення до цих дерев, виявляв свої незвичні відтінки. І на відміну від нашого лісу, тут колір листків дерев та інших рослин був постійним, а не змінював щомиті свої барви та відтінки.
Дійсно чудернацький ліс.
У цьому лісі також протікала бурхлива річка, яка лиш додавала приємної атмосфери цій місцині.
«Що ж, залишимося тут на деякий час», — говорить Опверія, приземляючись і складаючи свої крила.
Приземлившись, я почала розглядати все довкола. Цей чудернацький ліс зблизька дійсно нагадував щось незвичне: червоні, фіолетові та подекуди сині фарби зливалися між собою, гармонійно перекликалися, створюючи єдиний образ цього лісу.
Високі білі дерева із густим не розлогим фіолетовим листям, невеличкі синювато-червоні кущі з яскравими рожевими ягодами, низькорослі дерева з білими стовбурами й бордово-фіолетовими листками, блакитні та подекуди бордові листки, які пливли вздовж течії річки, фіолетово-рожева трава, яка охоплювала собою майже увесь цей ліс, — усе це різноманіття створювало загадкову, але і водночас урівноважену, спокійну атмосферу. Після таких бурхливих подій у горах, це саме те, що мені потрібно.
«І коли саме ти відчула, що політ — це настільки приємна річ?» — запитала я в Опверії, прогулюючись поруч неї вздовж берега річки.
Вона всміхнулась: «Насправді я уявляла собі це відчуття майже з самого початку створення світу. Я досить швидко навчилася керувати стихією повітря, а тому я часто створювала собі крила, а потім одразу ж злітала вгору, намагаючись відчути кожен рух вітру, намагаючись пробути у повітрі якомога довше і просто насолоджуючись цим короткочасним відчуттям польоту. Потім крила зникали, а я знову і знову їх створювала. А коли і навчилась робити крила на постійно, то виявилося, що я ще і погано вмію літати. І хоч як би я не старалася, але у мене все рівно чомусь не виходило гарно триматися у повітрі. Знаєш, якби не певний випадок, я б, можливо, і не змогла літати так спритно, як ти зараз бачиш мені у польоті».
Опверія мені подумки показала той самий випадок, коли вона падала у каньйон без крил, а потім, створивши їх, вирівняла політ, літаючи разом з…
«Чому ти досі не розповіла мені про інших магіхор, окрім Лінеї?» — запитую я.
Опверія лиш поглянула на мене: «Ти й сама завжди можеш заглянути в мою пам'ять і подивитися на них, але чомусь цього не робиш, хм?»
Саме час спробувати. Я занурююсь глибоко у свідомість Опверії, діставшись до її власних спогадів: переді мною одразу пролітають багато емоцій, відчуттів, образів, пов'язаних між собою. Вони такі живі і ясні, що здається, ніби це я насправді їх відчуваю і знаходжуся там. Ось вона з Лінеєю вирощує свої дерева у чудовому саду, ось вона зустрічається у лісі із сенгрою, ось вона йде по холодних землях, ось вона летить поруч з Елітреєм, а ось...
Це та мить, коли вона тільки-но побачила мене: тоді я жваво бігла з Тернеєм наввипередки у лісі. Досить незвично бачити себе такою з погляду Опверії. Я відчуваю увесь її життєвий досвід за увесь цей час, але також і відчуваю надію на те, що я допоможу їй дізнатися щось нове.
«Ми вчимося одна в одної: дечого тебе навчила я, але і ти мене навчила того, про що я сама не знала», — говорить Опверія тоді, коли я повернулася назад до своєї свідомості.
Я поглянула на річку: по ній текли малі блакитні чи бордові пелюстки, доповнюючи собою майже прозору воду, яка стрімко неслася по невеличких камінцях. Біля берега до річки тяглися воднисто-сині дзвіночки, на які вода зрідка звертала увагу, побризкуючи на них. А як прохолодно та освіжаюче виглядає ця річка…
У яку я в наступний момент і вскочила. Течія одразу понесла мене у своєму напрямі, а водні потоки перевертали моє тіло, як вони хотіли, ніби граючись зі мною. Це таке веселе і приємне відчуття, що я навіть забуваю, де зараз знаходжусь. Але мені чомусь вирішили про це нагадати. Незабаром великий водний потік, у якому я і знаходилась, миттю піднявся у повітря, кружляючи по спіралі.
«Опверіє, що ти робиш?» — сміючись, говорила я.
«Просто хочу, щоб ти побачила увесь цей ліс з іншої, цікавішої сторони», — відповідає вона, а тим часом потік води де я була почав нестися по всьому лісу.
Через прозору воду я могла бачити усе: дерева, які проминали повз мене неподалік, травинку, яка дещо нахилялася під впливом води, кущі на пагорбах, які при дотику води починали граційно рухати своїми гілками і плодами. Усе це здавалося неймовірним, а особливо у ті моменти, коли потік різко падав чи підіймався.
Це відчуття дещо схоже на політ, але все ж більше нагадує плавання чи біг. І в якусь мить потік перестав затримуватися у повітрі. Я впала прямісінько в широке русло річки, де біля берега на мене вже дивилися очі Опверії.
Рідко коли її побачиш настільки грайливою.
«У мене є ще декілька несподіванок для тебе», — сказала вона, стрибаючи у річку і приєднуючись до мене. Саме тоді течія річки різко пришвидшилась і пішла донизу у підземний тунель. Цей тунель був освітлений синіми мерехтливими лініями, які за формою нагадували поверхню води. Це світло буквально мерехтіло перед очима, і здавалося, що воно насправді живе. Нас носило у різні сторони, і через це плавати ставало все веселіше.
«А тепер приготуйся», — раптом сказала мені Опверія.
І згодом я зрозуміла, чому. Неподалік я побачила яскраве світло у кінці цього тунелю, яке з наближенням ставало яскравіше. За мить нас викинуло у повітря сильним потоком з цього тунелю, і я ледве встигнула розправити крила, аби не приземлитися на землю. Зараз я прагну відчуття польоту, відчуття того, що поруч мене летить подруга, і відчуття того, що вона має дещо, чим зможе мене здивувати.