Широкі простори

Треба просто насолоджуватися життям

Ліносія

***

Я ще і досі ніяк не можу нарадуватися своїми нещодавно створеними крилами. Відчуття польоту — це така річ, яку складно уявити чи просто описати, проте яку легко відчути насправді. Це та мить, коли все моє тіло огортає приємний прохолодний вітерець. Це тоді, коли я сама можу обирати напрям руху: уверх, униз, а може вліво чи вправо. Хочеться чогось незвичного? Будь ласка, можу зробити будь—які трюки у повітрі, летіти поміж камінням, рослинами чи ще якимись перешкодами, летіти разом з іншими наввипередки чи ще щось інше. Чи можна відчути те саме, ходячи по землі? Можливо, але щойно спробувавши зробити це у повітрі, вже точно не схочеться повертатися на землю ще досить довгий час.

І це не враховуючи приємне товариство, з яким я завжди почуваю себе комфортно.

“Ти не проти, якщо я тобі покажу декілька місць перед тим, як ти почнеш вивчати стихію повітря?” — запропонувала Опверія.

Звісно, відмовлятися від такої пропозиції було б нерозумно.

“Тоді нам варто опуститись до землі”, — сказала вона, знижуючи свій політ.

Я полетіла за нею. Після того, як хмарки дещо розвиднілись, я побачила досить цікаву місцину: на ній було розташовано багато цікавих і різноманітних дерев, які точно не можна було зустріти у нашому лісі. Зверху вони нагадували єдиний фіолетово—бордовий колір, який, під час наближення до цих дерев, виявляв свої незвичні відтінки. І на відміну від нашого лісу, тут колір листків дерев та інших рослин був постійним, а не змінював щомиті свої барви та відтінки.

Дійсно чудернацький ліс.

У цьому лісі також протікала бурхлива річка, яка лиш додавала приємної атмосфери цій місцині.

“Що ж, залишимося тут на деякий час”, — говорить Опверія, приземляючись і складаючи свої крила.

Приземлившись, я почала розглядати все довкола. Цей чудернацький ліс зблизька дійсно нагадував щось незвичне: червоні, фіолетові та подекуди сині фарби зливалися між собою, гармонійно перекликалися, створюючи єдиний образ цього лісу. Високі білі дерева із густим не розлогим фіолетовим листям, невеличкі синювато—червоні кущі з яскравими рожевими ягодами, низькорослі дерева з білими стовбурами й бордово—фіолетовими листками, блакитні та подекуди бордові листки, які пливли вздовж течії річки, фіолетово—рожева трава, яка охоплювала собою майже увесь цей ліс, — усе це різноманіття створювало загадкову, але і водночас урівноважену, спокійну атмосферу. Після таких бурхливих подій у горах, це саме те, що мені потрібно.

“І коли саме ти відчула, що політ — це настільки приємна річ?” — запитала я в Опверії, прогулюючись поруч неї вздовж берега річки.

Вона всміхнулась: “Насправді я уявляла собі це відчуття майже з самого початку створення світу. Я досить швидко навчилася керувати стихією повітря, а тому я часто створювала собі крила, а потім одразу ж злітала вгору, намагаючись відчути кожен рух вітру, намагаючись пробути у повітрі якомога довше і просто насолоджуючись цим короткочасним відчуттям польоту. Потім крила зникали, а я знову і знову їх створювала. А коли і навчилась робити крила на постійно, то виявилося, що я ще і погано вмію літати. І хоч як би я не старалася, але у мене все рівно чомусь не виходило гарно триматися у повітрі. Знаєш, якби не певний випадок, я б, можливо, і не змогла літати так спритно, як ти зараз бачиш мені у польоті”.

Опверія мені подумки показала той самий випадок, коли вона падала у каньйон без крил, а потім, створивши їх, вирівняла політ, літаючи разом з…

“Чому ти досі не розповіла мені про інших магіхор, окрім Лінеї?” — запитую я.

Опверія лиш поглянула на мене: “Ти й сама завжди можеш заглянути в мою пам'ять і подивитися на них, але чомусь цього не робиш, хм?”

Саме час спробувати. Я занурююсь глибоко у свідомість Опверії, діставшись до її власних спогадів: переді мною одразу пролітають багато емоцій, відчуттів, образів, пов'язаних між собою. Вони такі живі і ясні, що здається, ніби це я насправді їх відчуваю і знаходжуся там. Ось вона з Лінеєю вирощує свої дерева у чудовому саду, ось вона зустрічається у лісі із сенгрою, ось вона йде по холодних землях, ось вона летить поруч з Елітреєм, а ось... Це та мить, коли вона тільки—но побачила мене: тоді я жваво бігла з Тернеєм наввипередки у лісі. Досить незвично бачити себе такою з погляду Опверії. Я відчуваю увесь її життєвий досвід за увесь цей час, але також і відчуваю надію на те, що я допоможу їй дізнатися щось нове.

“Ми вчимося одна в одної: дечого тебе навчила я, але і ти мене навчила того, про що я сама не знала”, — говорить Опверія тоді, коли я повернулася назад до своєї свідомості.

Я поглянула на річку: по ній текли малі блакитні чи бордові пелюстки, доповнюючи собою майже прозору воду, яка стрімко неслася по невеличких камінцях. Біля берега до річки тяглися воднисто—сині дзвіночки, на які вода зрідка звертала увагу, побризкуючи на них. А як прохолодно та освіжаюче виглядає ця річка…

У яку я в наступний момент і вскочила. Течія одразу понесла мене у своєму напрямі, а водні потоки перевертали моє тіло, як вони хотіли, ніби граючись зі мною. Це таке веселе і приємне відчуття, що я навіть забуваю, де зараз знаходжусь. Але мені чомусь вирішили про це нагадати. Незабаром великий водний потік, у якому я і знаходилась, миттю піднявся у повітря, кружляючи по спіралі.

“Опверіє, що ти робиш?” — сміючись, говорила я.

“Просто хочу, щоб ти побачила увесь цей ліс з іншої, цікавішої сторони”, — відповідає вона, а тим часом потік води почав нестися по всьому лісу.

Через прозору воду я могла бачити усе: дерева, які проминали повз мене неподалік, травинку, яка дещо нахилялася під впливом води, кущі на пагорбах, які при дотику води починали граційно рухати своїми гілками і плодами. Усе це здавалося неймовірним, а особливо у ті моменти, коли потік різко падав чи підіймався. Це відчуття дещо схоже на політ, але все ж більше нагадує плавання чи біг. І в якусь мить потік перестав затримуватися у повітрі. Я впала прямісінько в широке русло річки, де біля берега на мене вже дивилися очі Опверії.и