Дивне тепло

Колись ти зрозумієш усі її таємниці

Імлетія

***

“Як ти взагалі можеш так легко підійматися?” — ледве видираючись, запитую я Опверію, з якою ми разом поступово вилазимо на гору персіфайрів.

Якщо чесно, ми могли б обрати шлях і краще, бо просто видиратися на гору, схоже, була не найкраща ідея. Але їй це легко вдається, бо її рослини підхоплюють одразу ж, неначе знають, що вона ступить саме туди. Мене ж, схоже, рослини майже не хочуть слухатись, і інколи мені не вдається просто вхопитися за рослину та рухатися уверх, а зрідка я взагалі падаю вниз.

“Бо я вже частенько це робила”, — сміючись, відповідає вона.

Ми пройшли вже більшість шляху, проте мені здається, що ту частину шляху, яка залишилась, ми будемо йти цілу вічність. З цього місця можна спостерігати дивовижний краєвид, освітлений яскравими променями сяйва.

Я виростила рослини і хочу вхопитися за них, відпустивши інші. Проте я вхопилася недостатньо міцно, і тому несподівано зриваюся, стрімко падаючи униз. Одразу ж спало на думку виростити хоч якісь рослини за які можна було б вхопитися. Так я і зробила, і незабаром вони вже чекали мене внизу гори, міцно вхопивши мене за ноги у потрібний момент. Я певний час просто хитаюсь у повітрі, а потім вирішую різко підкинути ними себе назад до того ж самого місця на горі. Зверху я виростила ще декілька рослин, які підхопили мене за передні лапи, тримаючи у повітрі.

“Зараз не надто зручний момент для ігор, — говорить мені Опверія, всміхаючись, — спочатку треба хоч дістатися внутрішньої частини гори”.

А хіба я якось інакше можу це зробити?

Вона йде далі, залишаючи мене саму розбиратися з цим підйомом догори. Якщо чесно, то я люблю відчуття висоти, особливо під час бігу наввипередки, але не тоді, коли у будь—яку мить я можу зірватися униз. Нарешті я змогла дістатися краю якоїсь скелі, яка виступала з гір, і одразу ж видерлася на неї. Тут на мене вже чекала Опверія.

“Ходімо”, — говорить вона. І ми заглибилися у якийсь широкий кам'яний тунель, який освітлювався невеличкими кулями полум'я на стінах. Вони відкидали тонкі лінії іскор, які майже одразу ж згасали і створювали певну гру світла. Ми повільно йшли цим тунелем до тих пір, поки не потрапили в якусь простору печеру де, схоже, йшов поєдинок у самому його розпалі. Ми зайшли у печеру, наповнену персіфайрами – істотами, досить схожими на драконів, які, як я помітила, мають незвичні очі без зіниць, неначе зроблені з якихось кристалів. Ми почали захоплено спостерігати за суперницями.

Вони жваво перекидаються полум'ям між собою, змінюючи лише його кількість для атаки чи захисту. Це полум'я переливалося у повітрі, граючись своїми відтінками і створюючи атмосферу вогняного світла. Це було дійсно дивовижно, адже полум'я було одночасно схоже на плавні рухи води та гострі кінчики рослин укупі з прозорістю повітря. Несподівано хтось із суперниць завдає сильного удару іншій, виграючи цей поєдинок. Персіфайри довкола ритмічно тупають ногами, бажаючи ще більшого видовища. Переможниця повільно оглядається довкола, вишукуючи нову суперницю.

І несподівано її погляд натрапив на мене.

“Хей, а це ще хто? — обурено запитує вона. — Що ти тут робиш, незнайомко?”

Я була дуже здивована таким знайомством, адже до цього мене сприймали якось м'якіше.

“Я лиш хотіла оглянути цю місц...” — намагаюся почати я розмову.

Але вона мене перебиває: “Мені байдуже, що ти хотіла. Якщо ти вже прийшла сюди, то позмагайся зі мною!”

Погляд усіх персіфайрів одразу ж перекинувся на мене, очікуючи якихось дій.

Я нерішуче йду до центру печери, а суперниця додає: “Давай жвавіше. Чи я тебе буду цілу вічність чекати?”

Я доходжу до поля битви і готуюся до поєдинку, а довкола персіфайри спостерігають за нами своїми зацікавленими очима.

“Я навіть дозволю тобі розпочати поєдинок, — говорить мені Імлетія. — Хоча навряд чи це тобі допоможе”, — лихо посміхається вона мені.

Ця хоробра персіфайра має майже чорну луску з синюватим відтінком, червоне черево, яке може змінювати свій колір у залежності від того, чи використовує вона вогонь, чи лід, а також рожево—червоні очі, які говорять про її нестримний характер.

З нею буде непросто.

Я почала міркувати, як варто атакувати мою суперницю. Її краще атакувати рослинами, і хоч вони навряд чи зможуть довго встояти проти вогню, проте ними можна її добре відволікти, і мені легше їх використовувати. Але й водними потоками теж не варто нехтувати, бо ними можна охолодити запальність вогню. Я створюю декілька рослин, які різко скеровую до неї. Імлетія реагує майже миттєво, вогнем спалюючи мої рослини майже до попелу, і скеровує на мене величезний потік полум'я. Я лиш змогла захиститися рослинним бар'єром. Але мій бар'єр не зможе триматися довго, тож мені потрібно вигадати щось нове.

Я маскуюся під навколишнє середовище і спритно виходжу за межі мого захисту. Я починаю атакувати її спритними потоками води, які тут же зустрічає вогняний супротив. І хоч Імлетії мене важко розгледіти, але вона точно бачить, звідки починаються мої атаки і де я приблизно можу бути. Водні потоки деякий час вдало чинили спротив полум'ю, проте суперниця збільшує натиск вогню, і я вирішую різко податися убік, прикриваючись рослинами від її шаленого полум'я. Пряма атака на неї, як я зрозуміла, неефективна, тому мені потрібно зробити це все якось в обхід.

Я вирощую довгу міцну рослину, яка спіраллю в'ється по усій печері, і невдовзі хутко забираюся на неї. Імлетія одразу ж починає атакувати місця на рослині дрібними вогняними потоками, проте, на щастя для мене, більшість з них просто не можуть в мене влучити через моє маскування. Хоча деякі з них іноді проходять занадто близько або ж і зовсім влучають, змушуючи мене відновлювати рівновагу. Водночас з тим, як я збираюся все вище, я вирощую ще декілька рослин біля неї, аби відволікти її. Вогняне полум'я знищує стовбур рослини, по якій я забираюся, особливо біля основи, і я швидко перестрибую на іншу щойно вирощену рослину, уникаючи падіння.