Освіжаюча прохолода

Неважливо важко або ж ні, довірся лиш удачі своїй

Лінея

***

Це незвичне відчуття, коли звідусіль ніжно огортає свіжість, коли ніби поринаю у безмежні м'які простори води, коли ніщо мене не тримає, і я просто пливу в якомусь напрямі. Я люблю це відчуття, особливо коли не відчуваю його досить довгий час.

Пірнаючи усе глибше, я розглядаю напрочуд гарне водне дно, усіяне різноманітними м'якими рослинами, біля яких я завжди відчуваю комфорт. Зараз я насолоджуюсь вільним плаванням у воді, коли вода сама обирає, куди мене віднести, і робить це з легкістю та спритністю. Я спостерігаю за тим, як на поверхні води утворюються чудернацькі візерунки від яскравих променів Сяйва. Мені подобається відчуття, коли я можу просто насолоджуватись моментом.

Поступово виринаючи, вода починає стікати з мене, повертаючись назад до своєї стихії. Над лісовим озером є земляний виступ, по якому ллються тонкі та спритні течії, впадаючи в озеро ніби водоспадом.

Винирнувши, я бачу в цих потоках своє відображення: привабливої сенгри з білим хутром, світло-жовтим довгим волоссям та зеленими очима, яку звуть Ліносія.

Досить незвично спостерігати за лісом через потоки води: земля та рослини дивно змінюються і рухаються водночас з тим, як тече вода. Цікаве і водночас гарне явище.

Я швидко пливу до берега, залишаючи позаду потоки води. Досягнувши суходолу, я відчула на моєму хутрі забагато води, і тому вирішую гарно струснутися від неї.

Ми — сенгри, мешканці цього незвичного лісу, схожі на вовків з волоссям на голові та хвості, наше тіло вкрите білим хутром, яке здатне змінювати свій колір, а наші вуха нагадують краплю, гострий кінчик якої відігнутий у сторону тулуба.

Після повернення мене одразу ж зустрічає світло Сяйва. Його промені освітлюють увесь наш чарівний світ. Довкола мене розкинулись дивовижні високі дерева, різноманітної форми кущі, а також яскраві чарівні квіти. Усе листя рослин переливається різноманітними барвами: ніколи не зупиняючись на якомусь певному кольорі, воно створює незвичну живу та спокійну атмосферу. Стовбури дерев мерехтять лініями різноманітних форм та кольорів, додатково оживляючи цей незвичний пейзаж.

Це диво називається лісом.

Звук повільного колихання листя, який створює легкий вітерець, допомагає мені ще більше розслабитись і заспокоїтись.

Аж допоки мене не потурбує хтось, хто може різко звалитися згори, захоплюючи в свої обійми і котячись разом зі мною по землі!

«Вибач, що так несподівано, — говорить мені мій друг Терней, — але ти і сама могла б трохи обачніше дивитися навкруги: тут може хтось на тебе раптом звалитися, особливо коли ти на березі озера», — жартуючи, говорить він.

Усі істоти у цьому світі можуть бачити думки один одного. Усі відчувають емоції, відчуття та характер усього, що існує навколо. Істоти не забувають нічого і за бажання можуть бачити спогади один одного, хоча рідко хто так робить, бо зазвичай усі здобувають досвід самостійно. Істоти не мають імен, бо вони розпізнають кожного за своїми особливостями. Ніхто не говорить словами, бо усі можуть бачити уяву та відчуття один одного, і саме так усі звично і спілкуються.

«Ти теж міг би триматися міцніше за рослину, аби не падати куди заманеться», — весело відповідаю я.

«Тобто хочеш сказати, якби я не впав з висоти, а біг стрімголов на тебе, то ти б змогла ухилитись?» — зацікавлено запитує він.

«Ти не такий вже і спритний, аби від тебе не можна було б ухилитись», — відповідаю я з усмішкою.

«Хочеш це перевірити?» — пропонує він.

Його жовтуваті очі грайливо поблискують від променів Сяйва, його біле хутро трохи забруднене землею, а зелене волосся невпинно колихається від повівань вітру.

«З радістю!» — одразу відповідаю я і швидко вислизаю з його обіймів, починаючи бігти.

Він теж довго не бариться і починає наздоганяти, тому мені доводиться прискорюватися настільки, наскільки вистачає сил. Довкола мене стрімко проминають дерева, а вітер шаленіє настільки, що я можу відчути його кожною частиною свого тіла. Я відчуваю, що моє волосся розлітається навсібіч від сильного вітру, остаточно висихаючи від нещодавнього купання.

Терней вперто наздоганяє мене, не бажаючи довго залишатися позаду, а тому я вирощую декілька рослин на дереві, які невдовзі хапають мене, переміщуючи вгору до гілок. Те саме невдовзі робить і Терней, переміщуючи перегони на висоту, де, окрім швидкості, я повинна ще і гарно вміти перебирати ногами, ставлячи їх точно на гілки дерев. Для мене це не виявляється проблемою, адже я часто люблю бігати по гілках, а от для нього це виявляється трохи складніше, бо він уже звик, що зазвичай ми біжимо саме по рівній землі.

Я і не помітила, як за мить він пролетів поруч мене в повітрі, вхопившись за якусь висячу рослину на висоті.

«Чого пасеш задніх?» — глузуючи, говорить він.

Я пришвидшую свій темп бігу, аби наздогнати його, але в якусь мить я пропустила гілку і різко впала на землю, навіть не встигнувши виростити рослини для м'якого приземлення.

«Я гадав, ти набагато вправніша!» — говорить Терней, дивлячись на мене згори.

Я лежу на землі, не бажаючи підводитися на ноги. Терней незабаром зістрибує з гілок, повільно наближаючись до мене.

«Вирішила трохи перепочити?» — запитує він.

«Та не зовсім, — відповідаю я, — просто у повітрі складно вирощувати рослини».

Після цього я створюю декілька рослин, які намагаються вхопити Тернея, але він спритно ухиляється від моєї атаки.

«Погратися хочеш?» — посміхнувшись, говорить він.

Невдовзі Терней теж вирощує рослини, які намагаються вхопити мене, але я різко підводжусь і закриваю його атаку щільною стіною з рослин. Я спритно ухиляюсь від його атак, водночас наполегливо атакуючи. Те саме робить і він, проте у нього це виходить краще, аніж у мене. Я ухопила його за задню ногу і вже збиралася підняти Тернея у повітря, але в цей момент він різко огорнув мене своїми рослинами, не даючи змоги поворухнутись. Я втратила контроль над своїми рослинами, не говорячи вже про те, щоб щось виростити знову.