Завірюха

Діти почали роздивлятися навкруги. Попереду був ліс.

– Нам що іти туди? – запитав Лоло.

Ліна лише розгублено здвинула плечима. Олег прищурив очі і почав принюхуватися, водячи носом туди-сюди, а тоді сказав:

– Місто – там, – показав він рукою вправо, – але якщо підемо вздовж замку, нас можуть помітити з вікон. Тож доведеться йти через ліс, як і сказав Сірошерст.

– Через ліс? – стривожено запитали Ліна та Лоло.

– Так, – підтвердив Олег, – та не бійтеся, я знаю його як свої п’ять пальців.

– Пішли, – сказав Лоло, – інших варіантів все одно немає.

І всі троє разом попрямували до лісу, намагаючись ні на крок не відставати один від одного.

Сніг не припиняв падати. Незабаром ще й піднявся вітер і здійнялася справжня хуртовина. Сніг хаотично літав у повітрі і запорошував очі. Через це вони майже не бачили куди йшли. І лише Олег постійно втягував носом повітря, намагаючись винюхати правильний шлях. Проте і йому нічого не вдавалося. Земля все густіше вкривалася снігом і з кожним кроком їхні ноги усе глибше провалювалися. Так вони йшли якийсь час, аж раптом Лоло зупинився і показав на землю:

– Дивіться, це ж наші сліди!

Олег і Ліна придивилися – на землі дійсно було видно сліди від трьох пар чобіт.

– Виходить ми вже тут були, – сказав Олег,– але ж ми йшли весь час прямо. Нічого не розумію, ми були вже майже біля лісу, мій нюх ще мене не підводив.

Навкруги було темно і нічогісінько не видно.

– І що ж будемо робити? – запитала Ліна.

Лоло задумався.

– Пропоную, – сказав він, – піти тими ж слідами, але коли вони повернуть вбік, ми підемо прямо, і так не повернемося знову назад.

Інших пропозицій не було і тому усі пішли за Лоло. Але не встигли вони пройти й десяти метрів, як сліди зникли. Адже весь час ішов сніг і поступово засипав їх усі. Та діти не розгубилися. Ліс був уже ось-ось перед ними – всього рукою подати. Друзі пришвидшили крок.

Раптом, невідомо звідки взялася завірюха. Вона налетіла на дітей, мало не збиваючи їх з ніг. Через сніг та вітер діти нічого не бачили, та все ж продовжували йти навмання. Аж тут, завірюха різко зникла, і саме вчасно,бо всі троє в цей момент мало не врізалися в кам’яну стіну. Діти підняли очі і побачили перед собою замок. Ліс був позаду них. Ліна мало не розплакалася. Хлопці теж почувалися розгублено та налякано.

– Не може бути! – сердито крикнув Лоло. – Ми знову повернулися. Ніби замок знущається з нас.

Вони зробили ще декілька спроб дістатися до лісу, але кожного разу десь з'являлася сильна завірюха, яка повертала їх туди звідки вони починали. Стомлені та виснажені, троє друзів тепер уже дійсно злякалися, а ще вони вже дуже змерзли. Сніг не припиняв падати.

– Може повернемося до замку і підемо по дорозі? Проскочимо швидко щоб нас не помітили, – запитав Лоло, тупцяючи на місці і потираючи одна об одну руки, щоб хоч трохи зігрітись.

– Давайте ще раз спробуємо, – рішуче сказала Ліна. – Не можна здавалися.

– Та ми вже разів десять пробували, нічого не виходить, – відповів їй Олег.

– На цей раз вийде, – стояла на своєму Ліна. У хлопців не було ніяких сил сперечатися з нею і всі троє пішли знову тією ж дорогою. Історія знову повторилася – коли до лісу було вже рукою подати, налетіла страшенна завірюха. Та на цей раз Ліна не поступалася їй. Вона вперто йшла до своєї цілі. На цей раз вона не заплющувала очі, хоча сніг весь час запорошував їх.

"Не втратити ліс з поля зору" – лунала єдина думка у її голові. Через сильний вітер дівчинка ледве втримувалася на ногах. Та раптом вітер почав вщухати, а ліс ставало видно все краще та чіткіше. Ліна зраділа.

– Ще трохи залишилося! – крикнула вона хлопцям і пришвидшила крок. Сили знову повернулися до неї і дівчинка побігла так швидко, як тільки могла. Ліс все наближався і наближався. До того ж, щойно з’явилися перші дерева, завірюха несподівано вщухла. Тепер дівчинка зупинилася і озирнулася. Вона опинилася в лісі, серед дерев стало затишно і навіть тепліше. Та Ліну одразу ж налякало те, що поруч не було ні Олега, ні Лоло. В полі, між лісом та Половецьким замком все бушувала завірюха. Ліна покликала хлопців сподіваючись, що вони просто відстали і зараз от-от з'являться. Дівчина пильно вдивлялася в снігові замети, але не бачила там нічогісінько, крім літаючого в повітрі снігу. Олега і Лоло ніде не було. Вони десь відстали і, ймовірно, зараз ходили по колу у сніговій заметілі. Ліна закрила обличчя руками і у розпачі заплакала. Вона була сама посеред темного лісу і їй вмить стало дуже-дуже страшно.

Вона навіть не помітила, що позаду неї текла малесенька річечка, з якої раптово блимнуло два вогники, потім іще два, і іще. Маленькі світлячки замигали то тут, то там. Якщо придивитися до них краще, то можна роздивитися маленьких істот з блискучими очима. На вигляд вони були схожі а маленьких дітей, немовлят. Мали великі голови і маленькі тіла, вкриті з голови до ніг темно-синьою шерстю, людські руки та ніжки, на яких вони дуже незграбно ходили, а ще дуже великі вуха та великі  чорні мигдалевидні очі, які світилися в темряві.

Побачивши Ліну, вони радісно почали вибиратися з річечки, скалячи свої хитрі та лихі усмішки. Ті, що вже вилізли з води, ховалися за кучугурами снігу і тихо перешіптувалися:

– Людина, он там людина...

– Та ще й сама...

– А точно вона одна?

– Так, ще й дитина.

– Затягнемо її в болото...

– Втопимо на дні річки...

– От буде весело...

Один з них підкрався так близько, що вже був прямо біля Ліниних ніг. Дівчинка почула позаду себе якийсь шурхіт і обернулася. Прямо перед собою вона побачила маленьку дивну пухнасту істоту, що мило посміхалася.

– Ой, – зойкнула вона, – хто ти такий?

– Ми – потерчата, – відповіла інша істота, яка теж уже підходила ближче.

– То ви теж якісь чарівні істоти? – запитала Ліна, радіючи, що вона в лісі не сама, до того ж дівчинка і подумати не могла що такі маленькі та симпатичні істоти можуть зробити комусь якесь зло.