Упир

Весь наступний тиждень нічого особливого не відбувалося і Ліна навіть почала нудьгувати. Тітка не вчила її більше ніяких нових чарів, а заклинання з перетворенням вона вже й так добре засвоїла та відпрацювала мільйони разів. Часом, заради забави, вона перетворювалася на якийсь предмет у кімнаті, щоб потім налякати тітку. Проте, Реґіна завжди розсекречувала її раніше. Тітка все менше сердилася на Ліну за різні дрібниці і з кожним днем ставала все м’якшою до неї. Ліна була веселою та безпосередньою і ці її якості дуже подобалися Реґіні. Проте, дещо Ліну все ж турбувало – сон про дзеркало і дівчинку, що перетворювалася на змію. Він час від часу повторювався і Ліна розуміла, що не просто так.

Дощ не вщухав уже три дні. Небо було чорним і день здавався ніччю. Сидіти на уроках в таку погоду зовсім не хотілося, краще було б загорнутися зараз вдома у теплу ковдру і солодко заснути. Ліна сиділа на уроці невесела і навіть не розмовляла з Олегом. Настрій не піднімало і те, що була вже п’ятниця і нарешті настав останній урок. Навпаки. Ліна сердилася ще більше, адже замість того щоб після уроків піти прямісінько додому, їй доведеться йти на екскурсію до бібліотеки, яку затіяла сьогодні вчителька. Раптом Ліна зрозуміла, що урок вже давно почався, а вчительки десь не було. В ній промелькнула радісна надія, а раптом вчителька не прийде і не буде ні уроку, ні екскурсії.

Та через хвилину двері відчинилися і до класу ввійшла вчителька. Вона була не сама, з нею зайшла якась дівчинка. Вона була дуже мила: мала пишне руде волосся та яскраві зелені очі.

Раптом Олег відчув, як Ліна схопила його заруку і міцно стисла та так, що йому аж стало боляче. Хлопець аж здригнувся від несподіванки.

– Що ти робиш? Відпусти! – аж скрикнув він. Та Ліна його не чула.

– Це та дівчинка з мого сну, – прошепотіла вона.

– Яка ще дівчинка? – не зрозумів Олег.

– Мені вже не одну ніч сниться дівчинка, що перетворювалася на змію. І ось, це – вона.

Тепер і Олег з цікавістю почав розглядати новеньку.

– Ти впевнена що тобі саме вона снилася? Може просто здалося? – запитав Олег.

– На сто відсотків, – відповіла Ліна.

А тим часом вчителька оголосила.

– У нас нова учениця. Знайомтеся, це – Рута, – і, повернувшись до Рути, додала,– зараз знайдемо для тебе місце.

Та рудоволоса красуня і не думала чекати. Здавалося, їй взагалі було байдуже на те, що говорила вчителька. Вона блимнула своїми зеленими очима і миттю окинула поглядом всю кімнату.

– Я буду сидіти тут, – сказала вона, сідаючи на Денисове місце. Хлопця, до речі, чомусь сьогодні в школі не було. Весь клас притих від здивування. А Рута спокійно почала викладати на парту свої речі.

– Гаразд, – сказала здивовано вчителька, та через секунду додала, – Руто, розкажи нам трохи про себе.

Рута встала і почала розповідати:

– Я приїхала здалеку до мого дядька, Северина Половецького. Він забрав мене після того, як захворіла моя мама. Я житиму тут, доки вона не одужає.

Після цих слів класом пробігло перешіптування. Вчителька постукала рукою по столу, закликаючи учнів до тиші.

– Дякую, Руто, – сказала вона, – можеш сідати. А тепер, відкрили книги на сторінці 22. Вашим домашнім завданням було вивчити на пам'ять визначення частин мови: іменник, прикметник, дієслово...

Олег швидко відкрив книгу і його губи заворушилися, повторюючи правила. Ліна теж знехотя відкрила книгу, але продовжувала слідкувати за новенькою. В ній було щось незвичайне, хоча Ліна і не розуміла що саме. Та ще й виявилося, що вона найкраще з усіх знала матеріал, який потрібно було вивчити на сьогодні.

Після уроків екскурсія до бібліотеки таки відбулася. Групка учнів швиденько перебирала ногами по мокрому і брудному асфальту. Дехто ніс над головою парасольку, а хтось з головою закутувався в теплі куртки. Ліна й Олег йшли поруч не розмовляючи. Рута з ним до бібліотеки не пішла. Вона була єдиною в класі, кому вчителька дозволила пропустити екскурсію і Ліні це здалося дуже несправедливим. Нарешті вчителька повідомила, що вони вже на місці.

На Лінине здивування це був маленький одноповерховий будинок з побіленими стінами і старовинними ставнями на вікнах. Парасольки почали радісно закриватися і всі швиденько заскочили всередину.

Виявилося, що це – не лише бібліотека, а ще й музей. Між рядами стелажів можна було побачити різні експонати – старовинний одяг, предмети побуту та картини. Бібліотекарка – була літня жінка в окулярах. Її звали Лариса Степанівна. Вона радо зустріла гостей і повела їх у зал, показувала книги і розповідала різні цікаві історії.

Раптом групка зупинилася біля якоїсь величезної картини. На ній був зображений величезний маєток, схожий на палац. Це був той самий маєток, на який Ліна натрапила, коли заснула в автобусі. Але на картині він був зовсім інший – світлий, гарний, розкішний, з червоними трояндами на клумбах.

– А це найстаріша будівля в нашому місті. Цьому будинку вже більше ста років. Його побудував один заможний пан, якому ці землі подарував ще граф Потоцький. Цей пан був дуже лихим. Він змушував селян тяжко працювати та зовсім нічого їм не платив. Тож люди які тут жили, були дуже бідними. Декілька разів вони пробували влаштувати бунт, але пан був хитрішим. Тож селянам так і не вдалося його позбутися.

“Це ж Половецький Замок, той самий про який говорили на Відьомській Раді,”–подумала Ліна і почала уважніше прислухатися. Але це було все, що розповіла бібліотекарка. Вона пішла далі, а за нею і натовп дітей. Ліна розчаровано залишилася стояти біля картини. Коли екскурсія закінчилася, учням дозволили взяти додому книги. Ліну вони не цікавили – в неї і своїх було вдосталь. Тому, дівчинка вирішила знайти Олега. Хлопець стояв неподалік від неї і тримав у руках одразу п’ять книг.

– Як думаєш, що краще взяти, “Пригоди Шерлока Голмса” чи “Володаря кілець”? – запитав він, щойно Ліна підійшла.

–  Не знаю, – байдуже відповіла дівчинка, а потім додала: