Шабаш

Наступного дня Ліна чекала тітку увесь день. Їй все кортіло дізнатися, що ж за справа чекає на них. Та Реґіна ніде не з’являлася. Під вечір Ліна взагалі засмутилася, бо вирішила, що тітка забула про неї і про ту загадкову справу. Було вже зовсім пізно і Ліна у ліжечку читала книгу, коли тітка нарешті покликала її. Дівчинка здивувалася, але відклала книгу і спустилася вниз. Реґіна була одягнена якось по-святковому, не так як завжди. На ній була довга сіра сукня, а зверху чорний плащ. Так вона була сто відсотків схожа на справжню відьму. Тітка простягла дівчині такий самий плащ.

– Ось, одягни,– сказала вона, – сьогодні вночі у нас буде одна дуже важлива справа. Пам’ятаєш що сьогодні за день?

Ліна лише здвинула плечима.

– Зміїний день, – з гордістю сказала тітка.

– То це сьогодні той шабаш який влаштовує Головний Відьмак?

– Так, і нас теж запрошено, – сказала Реґіна.

– На Шабаш? – перепитала здивована Ліна.

– Так, потрібно представити тебе іншим чаклунам, – тітка говорила так спокійно, ніби літати на шабаш була якась звична справа.

– Але ж, але ж, – почала аж заїкатися дівчинка, – я ж нічого ще не вмію…

– А ніхто й не буде перевіряти, що ти вмієш. Я ж сказала, що збираюся лише представити тебе іншим чаклунам. Але перед цим все ж доведеться тебе дечого навчити.

Ліна здивовано подивилася на тітку.

– Я вчитиму тебе літати на мітлі.

– А де ми візьмемо мітлу для мене? – запитала Ліна, щаслива і налякана одночасно.

– Твоя мітла вже давно чекає на тебе на горищі, треба тільки покликати її. Ось так, – Реґіна витягла руку в повітря і голосно сказала:

– З’явися!

В той же час Ліна почула як щось голосно стукнуло. Дівчинка підняла очі і побачила, що це відчинилося маленьке віконце під самим дахом будинку. Звідти вилетіла мітла тітки Реґіни, зашелестіла в повітрі і влетіла відьмі прямо в руку.

– Тепер твоя черга, – сказала Реґіна.

Ліна захвилювалася, але так само простягла руку вперед і, наскільки могла, впевнено сказала:

– З’явися!

Мітла зашелестіла у повітрі і зупинилася перед дівчинкою. Ліна взяла її в руки і почала розглядати. Вона одразу впізнала мітлу, яку бачила під час своєї першої подорожі на горище. Вгорі вона нащупала вирізьблені літери: Ілона Закревська.

– Це – мітла моєї мами, – сказала Ліна.

– Колись була, – відповіла Реґіна, – тепер вона твоя. Подивись.

Тітка показала туди, де Ліна трималася рукою. Дівчинка відсунула руку і подивилася на напис. Від здивування вона аж відкрила рота. Тепер там був зовсім інший надпис: Ліна Закревська.

– Як це сталося? – схвильовано запитала Ліна. Але тітка лише загадково посміхнулася.

– А зараз – час політати, – сказала вона, – сідай на мітлу і відштовхуйся ногами від землі. Вона сама тебе понесе.

Після цих слів Реґіна граціозно сіла на мітлу і піднялася в повітря.

– Щось не віриться мені, що все буде так просто, – сказала Ліна але все ж повторила за тіткою.

Та щойно вона відштовхнулася від землі, як мітла стрімко понесла її вгору. Ліна спробувала повернути її донизу, але мітла не слухалася. Вона стрибала собі то вгору то вбік і Ліна, зціпивши зуби, міцно трималася за неї і з усіх сил намагалася не впасти.

– Ліно, що ти робиш? – почувся позаду тітчин голос, – повертайся назад.

– Не можу, – крикнула Ліна, – я не можу керувати цією мітлою!

– Скажи їй що вкинеш її у вогонь, – сказала тітка, наздогнавши Ліну.

– Що? – не зрозуміла дівчинка.

– Налякай її, – повторила тітка, – скажи, що вкинеш її у вогонь.

– Не дуже переконлива ідея, – сказала Ліна але стисла мітлу ще міцніше руками і сказала: – Ану повертайся назад, а то вкину тебе у вогонь.

На її здивування мітла слухняно опустилася донизу.

– Що це було? – запитала Ліна в тітки.

– Нічого особливого, – спокійно відповіла та, – просто мітли іноді люблять побешкетувати, особливо коли в них з’являється новий власник. Твоя мітла занадто багато часу провела на горищу. Вона там дуже знудилася.

– Нічого собі знудилася, – відповіла сердито Ліна, – я мало не вбилася.

– А тепер лети за мною, – сказала тітка, – бо ми вже й так спізнюємося.

Ліна попрямувала за тіткою. На цей раз мітла поводилася слухняно, хоча й спробувала декілька разів повернути не в той бік. Та щойно Ліна лякала її вогнем, вона знову поверталася на місце.

Вони з тіткою піднялися високо над лісом. Ліні поступово вдалося набрати швидкість і вона більше не відставала від тітки. Вони летіли тепер маже поряд. Вітер приємно лоскотав їм обличчя, а під ногами шелестіли дерева.

– Ми майже на місці! – крикнула їй тітка.

Але Ліна не побачила навколо нічого крім все тих же дерев.

– Куди ми летимо? – запитала вона.

– Он-туди, – показала тітка рукою десь в глиб лісу.

Ліна уважно подивилася туди, куди показувала тітка. Спершу вона нічого не побачила, але згодом помітила серед верхівок дерев пагорб, а на ньому світився якийсь вогник.

– Це – Лиса гора, – сказала тітка. Вони повернули мітли і попрямували на вогник.

Пагорб виявився дуже високим. На його верхівці було розкладене багаття, а навколо вогню стрибали і танцювали якісь дивні маленькі істоти. Вони стрибали на двох лапках, іншими двома вимахували в повітрі. Тіло і голови у них були круглі і вкриті пухнастою шерстю. Мордочки рожеві, з довгими носиками.

– Хто це такі? – запитала Ліна.

– Це – хухи, – відповіла тітка, – ходімо.

Щойно ці дивні істоти побачили Регіну, вони припинили танцювати та веселитися, а ввічливо вклонилися. Один з них, той, що був найбільшим, підійшов до вогню і сипнув туди якогось порошку. В ту ж мить вогонь спалахнув і почав рости. Нарешті він став заввишки з Реґіну. Тітка взяла Ліну за руку і повела до вогню.

– А це точно безпечно? – запитала Ліна.

– Ну звісно, – глузливо відповіла тітка і подивилася на Ліну таким поглядом ніби та запитала якусь страшенну дурницю.