Розділ тринадцятий. Епілог.

Я знаю, що деякі люди вірять у диво, налаштовують себе на радість та позитив. Мов, посміхайся, не сумуй, будь хорошою людиною і те, що належить тобі, знайде тебе. Звісно, працюй. Якщо просто вірити і при цьому більшу частину свого життя дрихнути на дивані, наврядче диво станеться.

Мені виповнюється двадцять років і я приймаю подарунки. Цей рік був надто складним. Насправді мені не надто весело, але й не сумно. Я досі знаходжусь на підтримуючій терапії в Бориса Володимировича. Правда, зустрічаємось ми вже не так часто, як раніше - двічі на місяць.

Напевно, я зробила деякі висновки. Ні, я не змінилась. Не стала іншою людиною. Я все ще, мабуть, не надто хороша людина. Пихата, егоїстична і так далі по списку. Але я над собою працюю. Я бачу менше поганих снів. Я не вигадую про себе різні небилиці. Я - звичайна. Нічим не особлива. Можливо, трохи самотня і зовсім трішечки замкнута. А ще така нестримана і часом веду себе, як ідіотка! І як мій психотерапевт усе ще мене витримує?!

 Я не вірю в диво. Навіть якщо я буду дуже хорошою дівчинкою, наврядче воно станеться. І я у цьому не винна. Ніхто у цьому не винен. Перше кохання таке дивакувате. Мені хотілось бути собою і в той же час хотілось бути ідеальною. Як знайти цей баланс? Як бути кращою версією себе? Так, я недавно переглянула фільм "Субстанція". Рекомендую, якщо що. А ще я знову їм м'ясо і навіть можу собі дозволити посмакувати смаженою картоплею.

 Мій Руслан Миколайович знову на війні, пішов добровольцем після початку широкомасштабного вторгнення. Чесно кажучи, коли у лютому все почалось, я така подумала... Ні, не про те, де Ілля і чи з ним все гаразд. Вперше я подумала не про це, а про... цінність свого життя, про те, що сприймала його як належне. Про те, що не надто себе любила, але при цьому хотіла, щоб хтось інший любив і ось коли полетіли ракети, усе зайве відпало, оголилось. Наче то був фарс.

  Мені здається, що якби Кутенко зайшов зараз у ці двері й сказав мені: "Я кохаю тебе, Ліно", я б йому не повірила. Так само, як не повірила тоді, майже три роки тому, що він мене не любить. Ось такий парадокс. Насправді, це складно. Багато речей неможливо пояснити простими словами. Любов? Одержимість? Дитяча травма? Бажання бути значущою, необхідною, важливою?

Татко одружився з Мартою. Я типу сеперувалась і живу окремо. Знімаю маленьку квартиру, навчаюсь. Живу. Не знаю, як описати своє життя. Я попрощалась з Іллею давно. Подумки, фізично, морально, я писала йому якісь листи. Їх читав лише Борис. Це було щиро. Прощання це так легко, вірно? Я виводила на аркуші паперу десятки разів: " Я тебе відпускаю. Я не тримаю на тебе зла. Ти допоміг мені подорослішати. Я подорослішала. Ще допомогла ця клята війна, цей божевільний північний сусід... Я подорослішала. Достатньо? Ні? Мабуть, достатньо, щоб попрощатися з тобою в сотий раз. Я не одержима тобою. Я не ненормальна. Я навіть із хлопцем зустрічалася, віриш? Зі своїм ровесником. З одним мажорчиком. Ти би оцінив. Він виявився козлом. Мені навіть прикро, що ми не переспали, але я всерівно б не змогла, так що... Це неважливо. Ти б здивувався, якби мене побачив. Я стала майже адекватною людиною. Було боляче знімати ці кляті рожеві окуляри. Ти не прийшов до мене тоді, коли я намагалася себе вбити і ти не прийдеш до мене тепер, коли я намагаюся... жити? Див не існує. Це ж не фільм і не книжка. Це реальне життя, Ліно, а в житті твоє перше кохання не з'явиться раптом на порозі твого дому, приміром, в передноворічну ніч. Життя буває нуднуватим, жорстоким, сірим і геть не романтичним. Змирись. Змирися! Ні? Ти ще віриш у диво?". 

Нам довго ще дорослішати порізно, Іллюша?

Отож, мені виповнюється рівно двадцять і я отримую подарунки. Татко, Стефано, Марта, Віка. А більше нікого й не треба. Руслан Миколайович привітав по телефону. Затишна сімейна вечеря. Добра, спокійна, нормальна. Наскільки це можливо. Знову повітряна тривога. Я збираюсь їхати додому. Непосидюча Віка пропонувала ще кудись гайнути, але нащо мені це треба? Приїду додому, посиджу в підвалі, перечекаю тривогу. Тим паче не зима, а літо.

 Мене зупиняє Стефано, коли вже опиняюсь надворі.

- Ліно, можна тебе на хвилинку? 

- Звісно.

Чекаю. Брат підозріло мовчить. Таки не витримую:

- Щось сталося? Тато захворів?

- Боже, ні. Я тут декого зустрів...

Вже розумію, на що він натякає.

- Вітаю. Коли весілля?

- Яке весілля, Ліно? Я зустрів свого друга.

Серце пропускає удар. Це неприємно. Дуже неприємно. А ще я не можу... дихати? Що за фігня? Знову те саме?

- Чому ти мені це говориш? - у мене навіть голос змінився.

- Бо ти повинна це знати? - брат знизує плечима.

- Я хотіла це знати. Колись. Зараз не хочу. Тим паче...

- Що? - уважно заглядає в мої перелякані очі.

- Це те, про що я думаю? Тобто, ти зустрів... його?

- Я зустрів Іллю. Тут, в Києві. Не повіриш, цілком випадково.

Не повірю. Звісно, що не повірю.

- Він приїхав додому на деякий час. На пару тижнів.

Не знаю, нащо мені ця інформація. Кров несамовито пульсує, шумить у вухах. Мені треба присісти. Де тут лавка? Чому мені так неспокійно? Я ж попрощалася. Давно. Не раз. Я адекватна. Була ще п'ять хвилин тому.

Бачу, що брату мене навіть шкода.

- Не треба було мені це казати. Що ти його зустрів, - белькочу.

- Бо ти його досі любиш?

- Та ні. Просто. Так спокійніше. Нічого не знати.

- Але ж це не вирішення проблеми. Ти не можеш вічно ховатись. Робити вигляд, що нічого не було. Страждань, нервів, отого всього.

Чому не можу?

Перегодя:

- Я не забороняв Іллі з тобою зустрічатись.

- Знаю.

- І батько теж.

- Знаю. Я сама напартачила, але була такою самозакоханою дурепою, короче... думала, що це ви винні. Підклали мені таку свиню, - посміхаюсь, а потім швидко струшую сльози, які зриваються з вій.

- Ліно, але ж ти не зобов'язана розплачуватись усе життя за те, що у сімнадцять років була самозакоханою дурепою.