Розділ дванадцятий. У пошуках чудовиська.

Висічений із древнього каменю, замок спав, зберігаючи свої похмурі секрети.

Їй усе здавалось, що вона не одна, що хтось невидимий за нею спостерігає. Заповзе у куток і час від часу звідти позирає, але цього разу духом виявилася служниця.

- Князь просить вас прийти, моя пані.

Перша година ночі і розмова більше схожа на сон, у реальність якої, все важче повірити.

- Служниці поширюють ці чутки…

- То накажи їм тримати язик за зубами, – говорить Віра своєму батькові, Князю.

Її золотаве волосся завжди акуратно сплетене в коси, але, лягаючи спати, вона їх завжди розплітає і шовковисті хвилі вільно падають на плечі.

- Або покарай одну з них, – в зелених очах спалахує злий вогник.

- Не все так просто, -  обличчя Князя спотворює гримаса болю. – Так ми лишень підігріємо їхні домисли.

- Так, домисли. Нічим не підтверджені здогадки. Ти – Князь, ти безроздільно володієш цими землями. Чого тобі боятися?

Деякий час Князь мовчки розглядає свою доньку. Молоді люди втрачають від неї розум, але всередині її бездоганного тіла уже давно затаївся лютий звір.

- Вчора прибули гінці. Це поселення справді існує.

- Що за поселення?

- У ньому мешкають такі, як ти.

Враз стрепенулась:

- І ти хочеш мене туди відправити? Свою єдину доньку?

- Я хочу, щоби ти була там, де тобі належить бути.

- У якійсь глухомані? Серед чужих, незнайомих людей?

- Не зовсім людей, – сказав і враз запнувся.

Він боявся її. Боявся власної доньки. Це було ненормально, злочинно, абсурдно… те, що вона робила. Її конче треба позбутися. Відправити якнайдалі звідси і забути про все це, як про страшний сон.

Експерименти з людською кров’ю. Як її можна пити, купатись у ній, занурюватись з головою?  Князь довго закривав на це очі. Бажання, страх і огида нарешті переповнили його. Він потурбується про свою безпеку.

- Ліно, що це в біса таке?!

- Ви, здається, просили мене описати свої почуття.

- У двох словах. А тут, як мінімум, «Війна і Мир».

Ну так, десять сторінок друкованого тексту. На мене зійшло прекрасне і несподіване натхнення.Чому ж Борис не оцінив?

- Я попрошу татка, щоб він доплатив вам за ці тимчасові незручності. Тоді ви з більшою охотою ознайомитесь з моєю творчістю?

Зітхає:

- Насправді, усе це дуже цікаво.

- Справді? А ви почитайте далі. Там стільки чудових і приголомшливих сюжетних поворотів! Правда, я трохи поцупила матеріалів з життєпису Елізабет Баторі, але, клянуся, це єдиний плагіат. Усе інше – оригінальна історія. 

- Поясни мені, що це значить.

Психолог виглядає так, наче я злісний енергетичний вампір і тільки-но нагло висмоктала з нього останні життєві соки.

- Віра – це я. Це уособлення мене. Я – красива, але всі навколо думають, що це лише приваблива оболонка. Тобто, я заворожую своїм зовнішнім виглядом, притуплюю увагу жертви, а потім, не вагаючись, роздираю навпіл. Я – тигр у вовчій шкурі.

- Князь – це твій батько. Вірно?

- Абсолютно вірно. Татусь намагається відправити мене в божевільню.

- Чому?

- Він думає, що я небезпечна.

- Чому він так думає, Ліно?

- Тому, що його наставляє проти мене Стефано.

- Стефано змусив Іллю про тебе забути. Залякав, можливо, дав йому грошей. Можливо, побив його чи навіть покалічив. Пригрозив йому триматися від тебе подалі, адже ти ще неповнолітня. По-суті перетворив твоє життя на пекло.

Ну от, нарешті ми дійшли до суті. Не минуло й п’яти занудних сеансів!

Мозкоправ резюмує:

- Нам конче треба позбутися цієї нав’язливої думки і усвідомити, що Ілля покинув тебе з власної волі, розуміючи, що ваші стосунки приречені або що ти надто ним захопилася і це неабияк тобі шкодить.

А також його коту.

- У кожного вашого пацієнта повинна бути нав’язлива думка, чи не так? Ви бачили фільм «Ідеальний незнайомець» з Брюсом Вілісом і Голлі Беррі?

- Ні. Може, ти просто передивилася фільмів? Перечитала книжок?

Не вперше чую це на свою адресу. Далеко не вперше. Чорт, образливо.

- Якби я платила вам гроші, ви б мені вірили.

Сьогодні я якась дружелюбна. Хоч ікони з мене малюй, хоч триптихи, хоч новітню Мону Лізу! Моя посмішка, до речі, буває не менш загадковою.

Увесь цей час я наполегливо підбирала ключики і налаштовувала з ним контакт, але я так втомилася самотужки боротися проти цього жорстокого світу і кричати на всіх пливучих майданчиках і розуміти, що я опинилася у Царстві Глухонімих.