Розділ одинадцятий. Доля кота.

Заглянула у кабінет до психолога і злегка причманіла. Так просторо, так по-багатому. На стінах – дерев’яні панелі, на підлозі – ворсистий бежевий килим. Добротний широкий стіл із червоного дерева, наче це не банальний мозкоправ тут владарює, а директор якогось там мультихолдингу.

Майбутній кат не писаний красунчик, але харизмою від нього так і прe і ця потужна харизма просто фізично відчутна. Зразу видно – вміє знаходити больові точки і натискати, ламати, переробляти на свій і загальнолюдський лад. Вправний скульптор людських душ.

Білявий, близько тридцяти років, у діловому стильному костюмі-трійці. Завмер перед своїм крутим, добре, що не круглим столом, злегка на нього обіпершись і склавши руки на грудях. Підтягнутий весь. Цікавий. Інтригує.

- Борис Володимирович Заславський, - представляється. – Ласкаво прошу.

- Евеліна Едуардівна Кутенко, приємно познайомитись, - і роблю рeвeранс.

Виглядаю кумедно. Посміхається.

- Софа, крісло? Будь ласка.

Софою він обзиває звичайнісіньку кушетку. Це такий психологічний прийом, що уже з порогу змушують щось обирати? Врешті, зупиняю свій вибір на «софі» (сподіваюсь, її дезінфікують після кожного клієнта). Вкладаюся на неї боком, щоб тримати в полі зору свого надміру сексуального психотерапевта, підсовую під голову подушку.

- Комфортно? Можу ще одну принести.

- Та ні, нормально.

За ті гроші, що вам платить татко, ви мені і стопи будете лизати, якщо я про це попрошу.

Вирішуємо кілька організаційних питань.

На запитання про таблетки, роблю вигляд, що я остання дурепа і кажу: не знаю, переплутала, не приймаю ніяких таблеток. Поки ще не зіпсувала з ним стосунки (а я себе знаю – зіпсую), настирно прошу виписати мені якесь снодійне, бо вдень сплю, а вночі гуляю. Ненормально. Але він теж не дурний, каже: що тобі заважає спати вночі, а вдень гуляти? Розумник, теж мені. Я з тебе крові ще поп’ю. Спитала, чи можна мені називати його «Борею» тому, що «Борис Володимирович» складно вимовляти. Говорить – можна. Повна ідилія. Чи надовго?

Нарешті сеанс розпочинається.

- Ліно, я знаю про твою спробу суїциду. Чому ти це зробила?

- Ой, довго розказувати, - відмахуюсь.

- І все-таки?

- І справді довго. Давайте, я вам ліпше фоточки і відосики покажу і ви все зрозумієте.

Дістаю айфон, розблоковую, віддаю йому.

Боря передивляється найщасливіші моменти із мого життя, застиглі й закам’янілі, зафіксовані в одній-єдиній точці недавнього і майже безхмарного минулого, яке, на жаль, не повернути і не переробити, хоч голову собі розбий. Потім, раптом, жбурляє телефон на стіл, наче то не гаджет, а отруйний скорпіон.

Із розумінням посміхаюся:

- Як вам мої світлини у стилі ню? Як вам ракурс? Освітлення? Я їх робила для свого Іллюші.

Так, я – суцільна провокація, але він теж не зовсім простий.

- Чудові фото.

- Не надто відверті?

- В самий раз.

Для кого? Для вас?

- А ви - естет. Поціновувач витонченого мистецтва.

Підкреслено суворо:

- Я не отримав відповіді на своє питання.

Згортаюсь в позу ембріона:

- Я стала безсмертною завдяки своїй любові.

Бачу, що в його очах загорається професійний вогник.

- Поясни.

- Я усе продумала. Це не було імпульсивне рішення.

- Почекай, я правильно тебе розумію? Думки про самогубство турбували тебе деякий час.

- Та ні, не турбували. Вони мене втішали. Розраджували. Але я довго не наважувалась його скоїти. Мені усе здавалось, що це сон і одного разу я прокинусь і опинюся там, де кохані не зникають і не покидають своїх коханих. Бо мій Іллюша теж, так само як і я, був безсмертним. І я уявляла, як ми разом старіємо, загинаємось в один день, а нас ховають онуки, і діти, і правнуки, а ми відходимо за вічну межу, сповна насолодившись життям, спробувавши все і… здійснивши свою мрію – кохати, поки дихаєш.

Психолог потирає перенісся, наче відчуває різкий головний біль.

- А ще я точно знала, чим активно займуся на тому світі.

- Чим?

- Звісно, чeкатиму Іллю, а коли таки дочeкаюсь, ми домовимося знову народитися в один час і в одному місці. Ви вірите в реінкарнацію? Я от вірю.

Нарешті розуміє, що я ще той екземпляр. Обходить стіл і вміщує свій тугий зад у шкіряному кріслі. Відкриває якусь жовту папку. Справу на мене завели? Якби ж заглянути туди хоч одним оком.

- Ліно, давай, поговоримо про конкретні речі, а не про високі матерії.

Я вся збадьорююсь.

- Давайте.

Прикольно, коли тебе так уважно слухають, мало у рота тобі не заглядають. Хай навіть роблять це за великі гроші.