Розділ десятий. Вселенська змова.

Індійська кухня. Дабук. Мені життєво необхідно приготувати цю страву. Інгредієнти: морква, морепродукти (особисто я обсмажила і нарізала дрібними кубиками кальмара), сіль, листя салату, карі, оливкова олія. З цим будь-хто справиться, навіть дитина.

Ніж вислизає з рук, я промокаю лоба. Перемикаю кондиціонер на більш потужний режим. Ніби і прохолодно, але напруга ні на мить не відпускає. Не пам’ятаю, звідки взявся цей рецепт, але сьогодні він поліз у мене з голови і ось я тут, чаклую на кухні.

- Моя чаклунко, кого зібралась пригощати?

Він лежить позаду. Сіль, листя салату і… тіло коханої людини. Дабук подають на тілі коханої людини і ця людина повинна бути вже давним-давно мертва.

Я маю з’їсти дабук і він прокинеться. У нього таке жорстке і жовте тіло, наче пергамент. Немовби він мумія і йому тисячі років. Я акуратно викладаю страву на впалий живіт, прикрашаю зеленню випуклі ребра, торкаюсь їх вологими губами і плачу. Я плачу над трупом Іллі, не припиняючи жерти. Я з’їм дабук і він воскресне? З нього злізе, спаде нерівними клаптями ця коричнева кірка, а під нею пульсуюче серце і оголені струмені нервів.

Цей сон, цей треш, розпочався кілька місяців тому. Один з незліченної кількості інших. Сюжети, у яких домінує смерть чи занепад, але так само часто я бачу наше з Іллею весілля, трепетно-болісним шлейфом розтягується у вічності і наша перша шлюбна ніч. Рахую блискучі зорі, а він стягує з мене мереживну сукню і обережно цілує ключиці. У нас вагон часу. Кілька мільярдів годин. Покриваюсь мурашками, тихенько шепочу:

- Я живу у страшному світі. Цей світ дуже схожий на справжній, але тебе взагалі у ньому немає.

Тому, що я знаю, точно знаю, що через декілька ночей він знову помре і я знову, як ненормальна, жертиму ненависний дабук.

Іноді, прокидаючись, мені ще деякий час здається, що Ілля насправді помер, адже так майстерно зникнути, не лишивши жодних контактів, обірвавши всі можливі зв'язки, міг лише справжній довбень або ж мрець. І навіть моя провальна спроба суїциду (я знала, що мене врятують, якщо що) анічогісінько не змінила і не приблизила мене до нього навіть на міліметр.

Цікаво, чому мені постійно сниться цей треш?! Лежала собі спокійно на дивані, нікого не чіпала, дивилася фільм «Різники» і  милувалася красунчиком Джудом Лоу, який напрочуд професійно вирізав легені й печінки зі своїх найзапекліших боржників і тут  ТАКЕ наснилось!

Хтось дбайливо укрив мене ковдрою і вимкнув телевізор. І я навіть знаю, хто це зробив.

Уже майже обід, а я знову псую собі біоритм. Вставай, Ліно Мельник, готуй вівсянку на воді. Та і свого не надто мускулистого Няня – Руслана Миколайовича, було б не зайве смачно нагодувати і трішечки задобрити, себто переманити на свій бік. Союзники мені точно не завадять.

Вони думають, що посадили мене у клітку, злегка її позолотили, наглухо прикрили, а ключ викинули в Індійський океан. Вини щиро думають, що підчепили мене на крючок, присобачили до батареї нашийником, одягнули на мене намордник і… що? Я не вирвуся? Я не зможу їх перехитрити? Не зможу зробити вигляд, що я покірна і залякана і притиснута ними?

Доки вариться моя вівсянка, вожусь із яловичиною. Зачищаю від плівок, нарізаю шматками, розкриваю «метеликом», роблячи однакові поперечні надрізи. По-хорошому, треба це м'ясо замаринувати, але, нажаль, не маю на це часу. Солю, перчу і відправляю на гарячу пательню. Підсмажую стейк до готовності «Медіум». Сервірую стіл.

У мене тепер є особливий пульт. На цьому пульті знаходяться кнопки для виклику карети швидкої допомоги, пожежників, поліції і, звісно, мого Руслана Миколайовича. Річ на всі випадки життя – дуже функціональна. Раптом захочу викинутись із вікна, або підпалити дім, або загризти нашу кавказьку вівчарку Чару. Життєво необхідна річ, татко наказав без нього з дому не висовуватись.

Отож, набираю Руслана Миколайовича:

- Ідіть вже їсти.

Для Няня обладнали кімнату на горішньому поверсі, у яку мене чомусь не пускають.

- Я не голодний, Ліно.

- Хочете заробити гастрит? Нам через півгодини виїжджати, а у вас, раптом, запаморочення. Асфіксія. І усе це тому, що ви вчасно не поїли. Я уже один раз потрапляла в аварію, вдруге не хочу.

Очікую три хвилини. Спускається. Куди ж він дінеться?

Йому трохи за сорок і він не надто високий, а ще, при першому знайомстві, попросив називати себе виключно Русланом Миколайовичем. А ще у нього така сексуальна й колюча щетина. Я зачарована.

Влаштовуємося за стіл, підозріло заглядає в свою тарілку.

- Не бійтеся, я не підсипала туди миш’як. І я би першою спробувала цей стейк, щоб ви не переживали, але вже кілька років не їм м’яса.

- Вегетаріанка?

- Ні, просто не їм. І знаєте, не люблю, коли навішують ці беззмістовні кліше.

Обережно бере у руки виделку і ніж. Відрізує, нанизує, відкушує. Дуже повільно і виважено. Прожовує, ковтає.

Що йому про мене татко наговорив? Так, я трохи неврівноважена, але ж не настільки, щоб травити в своєму домі людей. Та й за межами свого дому я не збираюсь нікого... Чорт!

- Ви не повірите, але раніше я геть не вміла готувати. Навчилася буквально пів року тому, щоб постійно радувати свого Іллюшу чимось смачненьким.