Розділ дев'ятий. Останній шанс.

За тиждень снігу навалило, дерева під його вагою аж погнулись. Куди не глянь, всюди снігоочисні машини і комунальники у помаранчевих жилетах, які метушаться, мов мурахи, посеред найбільшого в країні міста-мільйонника.

Ще чула, що десь на Борщагівці прорвало теплотрасу, ошпарило киян киплячою водою…

Усе як завжди.

Напівлежу на задньому сидінні останньої моделі «Мерседес-бенц», обкладена з усіх боків подушками, наче якась розніжена мамзелька.

Сьогодні мене виписали із лікарні.

Що я зрозуміла за цей тиждень, так це те, що невдала спроба суїциду розділила моє життя на до і після.

Доки мені промивали шлунок і ставила п’яту за рахунком капельницю, сусідки по палаті, збуджено перешіптуючись, раз за разом зацікавлено позирали на мене. Наче я якийсь рідкісний екземпляр із Червоної книги, який їм цілком випадково пощастило узріти.

 Наступного дня я дізналась, що одна з них перепила горілки (святкувала успішне закінчення сесії), а інша – обжерлася майонезних салатів, бо на новорічні свята наготувала більше аніж треба, а син не приїхав, отож довелося самій усе їсти, щоб не пропало!

Злегка обрісши зубами і попередньо їх нагостривши, я показала цим ідіоткам середній палець, а потім набрала татка і попросила, щоб мене негайно перевели у віп-палату. У Ліни Мельник блакитна кров і вона на дух не переносить плебеїв. А ще я завжди отримую те, що хочу.

У мене чиста й гарна палата. Окрема ванна кімната (а отже, не треба зайвий раз показуватись в коридорі). Ліжко, стіл, холодильник, а найголовніше – велика чорна плазма і безкоштовний вай-фай. Який фільм подивитися? Обираю «Мовчання ягнят». Коли Ганнібал Лектор починає натхненно мочити своїх жертв і кривлятися, там, за гратами…. я помираю від сміху. Регочу на всю палату. Летять медсестри, збиваючи одна одну з ніг, тримаючи напоготові ампули, з якимось заспокійливим чи снодійним…

А ще до мене приходили Віка й Вадим. Віка, тому, що вона моя єдина подруга, а Вадим, тому, що подумав, що я це через нього вирішила звести рахунки з життям. Тьху, який баран!

Ніхто від мене вже нічого не очікує. Я ніби прокажена і до мене намертво приклеївся галасливий дзвіночок, який сповіщає про те, хто я, і що я зробила.

Ховайтеся, люди добрі, ця дівчина ненормальна! Тримайтесь подалі, щоб її патологічна агресія, вас, ненароком, не зачепила.

Але я чула про те, що коли люди ставлять на тобі хрест (чорний жирний хрест) це означає одне: тобі більше немає чого втрачати. Ти – вільний. І ззовні, і зсередини. Приємне, скажу я вам, відчуття.

Татко сидить за кермом, постарів років на п’ять. Він завжди мені нагадував Санта Клауса – невисокий, трішечки повний, з борідкою. І в кого ми зі Стефано такі ефектні вдалися?! Напевно, у маму. Стефано, до речі, трішки позчісував кулаки об стіни та й повернувся назад і ні з чим в Барселону.

Татко хмуриться, але нічого мені не говорить.

Автоматизовані ворота відчиняються. Я виходжу з машини і не чекаючи тата, іду в дім. Він наздоганяє мене на порозі:

- Не поспішай, доню.

Добре, не поспішатиму. Скидаю шубку з натурального хутра просто на підлогу (Марта прибере, якщо що), збираюсь йти у свою кімнату.

- Ліно, нам треба поговорити.

А татко рішуче налаштований. Ну, що ж, приблизно знаю, які нотації почитає. Потерплю п’ять хвилин.

- Ти переводишся на домашнє навчання.

Очікувано.

- Ти більше ніколи не будеш знаходитись в цьому домі наодинці з собою. І за межами дому також.

- Ти що, власноруч будеш за мною наглядати?

- Я працюю над цим питанням.

- Підшукуєш мені няньку?

- Так.

- А можна замовити собі няньку?

- Не можна.

- Я хочу, щоб це був мускулистий чолов’яга ростом під два метри.

Тяжко і втомлено зітхає:

- Чим я заслужив таке, доню? Що я зробив неправильно?

Я сподіваюсь, що це риторичне питання?

А якщо не риторичне, то слухай, тату. Ти все життя прикривав і відмазував від закону усіх мастей корупціонерів, убивць і мажорчиків. Ти – адвокат диявола і ти непогано заробив на цьому своєму вмінні – ср*ти на всі моральні норми в угоду заможним і безпринципним клієнтам. Твій клієнт ніколи не винен. Але вголос, звісно, цього не кажу.

- А куди поділася Марта?

Мене не те, щоб це хвилювало, просто хочу змінити тему.

- Марта взяла відпустку.

- Багато було понаднормових годин?

- Вона тоді найпершою забила на сполох.

Прекрасно. Завжди від неї одні проблеми.

- Нащо вона приперлась в мою кімнату?

- Марта Максимівна врятувала тобі життя. Ще трохи б і реанімація не допомогла б.

Шиплю, як змія:

- Я її про це не просила.

- Вона принесла тобі улюбленого торта. Ти не відповіла. Стефано довелося вибивати двері.