Розділ восьмий. Сімейні посиденьки.

Не шкодуючи піни з екстрактом жасмину, приймаю ванну. Намащую тіло кремами, влізаю у сукню. Проводжу щіткою по волоссю, застібаю ремінці елегантних чорних босоніжок і сама дивуюся тому, наскільки оманливою може бути зовнішність! Зовні я примарна красуня – чарівлива, загадкова, а всередині – облізлий жовтий кістяк на фоні мертвого попелища. Так, є якийсь рух, копошаться черви. Та чи цього достатньо?

Маю ще трохи часу, сідаю на ліжко. Переглядаю наші світлини у сотий, у тисячний раз. Ось ми на Дарницькому мосту, трохи розгублені, але щасливі. Чи це тільки я щаслива? Наполягла на тому, щоб зробити селфі і увіковічнити наш перший поцілунок (напівпритомне смоктання шиї у стані афекту не рахується).

Вмикаю трьоххвилинне відео.

Увага, це терміновий репортаж з місця пригоди. Ми з моїм новим бойфрендом Іллею… Не дуйся Іллюша, із першим в моєму житті бойфрендом… Ну от, втратила нить розмови.

Зупиняю перегляд. На екрані – його обличчя. Таке безтурботне і тепле.Чи справді ти був щасливим чи це була лише імітація щастя? Ніколи вже не дізнаюсь. Що там ховається на зворотному боці твоєї сітківки? Твоєї посмішки? Твоєї упертої вбивчої ніжності. Максимально наблизивши його обличчя, розглядаю його мало не під мікроскопом. Знову точки і пікселі, а в емоціях проглядаються чорні діри і я вся набухаю апатією. Ну, чому ти пожбурив мене у цей безпросвітний морок?!

Стукають в двері:

- Ліно Едуардівно, святкова трапеза от-от розпочнеться. Ваші батько і брат уже чекають на вас.

Моя остання святкова трапеза. Де ж мій хлопчик Вадим, чому не спішить на мою веселу паті?  Набрати? А, біс із ним.

У залі пахне гарячою їжею, потріскує камін, Марта закінчує подавати страви на стіл, Стефано із батьком про щось розмовляють, одним словом, ідилія, яку лише злегка псує мій прихід.

Моя поява у новому образі спричиняє фурор. А ти як думав, Стефано? Досі скиглю в кутку?

- Ліно, що це таке? - вражено запитує тато.

- Імідж змінила, - сідаю за стіл.

- Але чому такі кардинальні зміни?

- Просто захотіла додати у своє сіре життя нових барв.

- І тому пофарбувалася у темний колір і обрала ще темнішу сукню. Надзвичайно яскраві барви!

Хто там скавулить? Стефано? Навіть і не подумаю обернутись. Не гідний.

Запечена скумбрія з овочами виглядає так апетитно. Іноді дозволяю собі куштувати рибу.

- Ей, Марто, я що, сама себе повинна обслуговувати? – вказую на свою тарілку.

Марта вся покривається бурими плямами.

- Доню, сьогодні Марта з нами не як прислуга, а як член родини, - терпляче пояснює тато.

А ця корова сьогодні і справді якась незвична. Сукню бордову на себе натягнула, здається, ще трохи і та по швам трісне. Але якщо вона переслідувала конкретну ціль підкреслити свої габаритні тілеса, то я її з цим вітаю – ціль досягнула. І якщо татку, раптом, так закортіло погратися в демократичність, я абсолютно нічого не маю проти. На дворі, як не як, двадцять перше століття.

Розмова відверто не клеїться. Татко розпитує брата про життя в Барселоні, не оминають увагою і тему його роботи.

- Наразі тестуємо один препарат для швидкої регенерації тканин.

- Як цікаво! Доню, ти на когось чекаєш? Весь час позираєш на годинник, - татко вміє переводити стрілки.

- Так, я запросила свого бойфренда, але він уже, мабуть, не прийде.

- А що сталось?

- Ми, здається, розбіглись.

Стефано:

- Довго зустрічалися?

- Кілька годин.

Ідеальна мовчанка.

- Цього часу нам ідеально вистачило для того, щоб обсмоктати одне одного з голови до ніг.

 Бачу боковим зором, що Стефано зіжмакав скатертину так, що пальці побіліли.

Батько почервонів як буряк. Марта – спицю ковтнула.

- Як ти смієш? Узагалі утратила сором?!

Голосно декламую:

Якщо втрачати, то сором

якщо співати, то соло

якщо кохатись, то в парі

так каже ангел на хмарі.

Ну от, розказала їм віршика. Правда, на стільчик забула  залізти. Ох, які злі обличчя! Все одно чимось невдоволені.

- Ліно, з сьогоднішнього дня ти покарана.

- Забереш безлімітну карту?

- І це також.

- Прекрасно. Я все рівно нею не користуюся.

- До нас приїхав твій брат, ми вперше зібралися разом. Ти собою вдоволена, сподіваюсь?

Ой, не треба робити із мене паршиве ягня. Вже у себе в кімнаті знаходжу ту бісову карту, роздираю з допомогою ножиць на крихітне шмаття. Потім, трохи покопавшись у шафі, знаходжу сіру чоловічу футболку, ідентичну тій, яка колись була в Іллі та одягаю поверх свого чорного плаття. На жаль, не встигаю вчасно замкнути двері і до мене без стуку вривається Стефано.