Розділ сьомий. Зміна іміджу.

Шість місяців потому.

Урок історії у старшій школі.

- Ти знаєш, чим займалися українці у дев’ятнадцятому столітті?

- Чим?

- Сексом.

- Смішно.

Неспішно конспектую параграф, а окрім мене цього, здається, ніхто не робить. Навіть наші дівки-заучки якісь незвично розслаблені. Що це з ними? Ах, як я могла забути (подумки плескаю себе по лобі), попереду шалений марафон із новорічних свят. Звісно, мені ті свята, наче мертвому припарка, а от народ не стримує емоцій. Сперечаються мало не до хрипів, на яку суму гуляти, яке бухло закупляти, у якому клубі запалювати і так далі по списку.

Нудно.

Виводжу у зошиті: «Перші чеченські війни». Два роки тому татко подарував мені книгу, у якій всесвітня історія описувалася за допомогою різних художніх прийомів. Що мене вразило найбільше, так це кількість воєн у кожному бісовому столітті, починаючи з того часу як з’явились міста і люди виповзли зі своїх темних печер. Війни розв’язували так само легко як справляли природні потреби. Завжди і всюди з’являвся бог, чи цар, чи диктатор, якому чогось не вистачало. Мало рабів, земель, пірамід, грошей, зерна, металів. Замало слави, а, може, елементарної клепки? Адже гинули люди, міста рівняли з землею, дітей вели в ланцюгах, а жінок ґвалтували. Але минали століття, на кривавому попелищі виростало ще величніше місто, заселялись ще працьовитіші люди, змінювались культури і все починалось спочатку.

- На вечірку ідеш? – долинає збоку.

Ділю свою парту з Вадимом, і хоч ми навчаємось в випускному класі, нас і досі розсаджує класна керівничка, а керується вона при цих розсадках невідомо чим. Просто каже, ти сідай із тим, а ти із тим. Але в принципі, яка різниця кого поруч з собою терпіти? На щастя, реноме безкомпромісної стерви радісно крокує попереду і розчищає мій тернистий шлях.

- Ні, не йду.

- Шкода.

Віка, за дві парти від мене, відчайдушно робить знаки очима, мов, не тупи.

- Я влаштовую у себе вдома вечірку. Прийдеш?

У хлопця відвисає щелепа.

- Ти серйозно?

- Сьогодні, о восьмій вечора. Адресу скину на вайбер.

- А хто буде ще?

- А тобі хтось конкретний потрібен? Мене замало?

Здається, Вадим остаточно знітився. Переборщила.

На перерві урочисто повідомляю Віці, що ми прогулюємо останній урок і їдемо тусуватись в «Океан Плаза». Подружка щось белькоче про реферат, який пів ночі писала, але за хвилину здувається і вже готова бігти за мною хоч на край світу.

Вповзаємо у багатоярусне нутро торгово-розважального центру. Рябить в очах, катаємось на екскаваторі, розглядаємо людей, їмо морозиво. Віка тягне мене на ковзанку, я пручаюся. Подружка невдоволено бурчить і не втомлюється щопівгодини освіжати свій вбивчий мейкап. Поруч із нею почуваюсь безбарвною міллю у своєму дутому пуховику.

- Хочу змінити зачіску, - видаю.

- Не пори гарячку, - каже, ні на мить не відриваючись від дзеркальця.

- Хочу підстригтись і пофарбуватись.

- Остаточно здуріла?!

Віка виловлює із дизайнерської сумочки флакон елітних парфумів у вигляді Ейфелевої вежі, збризкує себе і мене заодно, наче хоче із мене витравити ці богохульні думки про зміну іміджу.

- Як думаєш, мені підійде відтінок «гарячий шоколад»?

Ввалюємось в салон краси на другому поверсі. У спеціалістів, так само як і у Віки, очі по п’ять копійок, коли я пояснюю їм що від них хочу. А я хочу під корінь обрізати ці світлі патли, якими він так захоплювався, які пропускав крізь свої довгі пальці.

- Дівчино, ви упевнені? Взагалі-то натуральні білявки рідко фарбуються, - пробує привести мене до тями татуйований хіпі, на бейджику якого читаю «Діма».

Ще десять хвилин гарячих баталій і врешті доходимо до консенсусу. Мені зроблять градуйований боб, ну, і так, я перетворюсь на шатенку. Діма перев’язує хвіст, тяжко зітхає, відрубує. От і все. Нове життя починається.

- Круто. Тобі так личить. Подорослішала. Моя квіточка, - не стримує щирих сентиментів Віка.

Цікаво, ця оновлена Ліна могла би відпустити минуле і цілком безтурботно жити?

Йдемо вибирати сукню. Це затягується надовго. Хочу щось особливе і водночас сама не знаю, що мені треба. Може, те, що йому би сподобалось?

Приміряю божевільну кількість варіантів. Максі, міні, середня довжина. Атлас, шифон, оксамит. Бордові, білі, напівпрозорі, із камінцями, паєтками, вставками, поясами. Розбігаються очі, але все не те. У деяких сукнях почуваю себе монашкою, у деяких –  повією із борделю, більшості банально не вистачає ізюминки і підтексту, а я хотіла би бути неповторною, а в ідеалі, єдиною.

Віка першу годину тримається і чемно спостерігає, але шопоголік у ній таки виривається на свободу і свідома і майже доросла людина впадає у хижий і споживацький транс. Кожну третю сукню, яку я відкидаю, приміряє і верещить захоплено на весь торговий зал. Ми красуємось перед величезними дзеркалами, плавно похитуючи стегнами, надаючи тілам спокусливих поз. Віка нагрібає цілий міні-гардероб, якого їй вистачить не на один сезон, а я… Я так довго перебувала в прострації, бо ніяк не могла вирішити чи потрібне мені це життя без нього. Сьогодні вирішила.