Розділ п'ятий. Вечірка.

Стефано влаштовує вечірку.

Я не надто вникаю у те, з якого приводу це алкогольне буйство, але підозрюю, що брат хоче відсвяткувати своє повернення з Парижу. Стефано стажувався у якомусь дуже поважному науковому центрі, але що достеменно робив – клеїв парижанок чи справді активно займався науково-просвітницькою діяльністю, ніхто не знає.

Я чомусь думаю, що він уміло поєднував і те і інше.

Напередодні:

- Ілля теж буде?

- Аякже. Усі мої друзі будуть. А що?

Нічого. Невдоволено морщу лоба.

- Яка чорна кішка між вами пробігла?

Між нами, братику, пробігла чорна пантера, але тобі це знати не обов’язково. Я просто цілий вечір просиджу у себе в кімнаті, заздалегідь запасусь зеленню і фруктами. Подумаєш! Узагалі не бачу ніякої проблеми. Або ні, переночую у Віки. Я – незалежна, раціональна, свідома. Одного разу, мене уже розтоптали яловим чоботом і я не дозволю, щоб це повторилося знову. Щоб на мене дивились, розглядали як під мікроскопом, вичитували мої емоції і сканували почуття (які я і не збиралась приховувати) і все рівно топтали, а я захлиналась в багнюці. 

 Ти відшив ту, яка тебе любила заради ображеної гідності сусідки? Вітаю тебе, Іллюша.

У жодній точці Всесвіту? Значить, у жодній.

- Не знаю, що між вами сталось, але рано чи пізно тобі доведеться…

Перебиваю:

- Закінчу школу, вивчу німецьку, вивчусь на мистецтвознавця, переїду у Wien, знайду там роботу, знайду чудесну людину, яка мене полюбить і на фіг мені твій Кутенко здався!

Стефано:

- Мала, ти що закохалась?

- Пішов ти!

Уже півгодини вібрує музика, а я, начепивши навушники – studieren Deutsch. Складно, дуже складно, але мені нічого у цьому житті не дається легко, хоча багато хто вважає інакше.

Ліні заздрять.

Ліна – щасливиця долі, яка колекціонує свої мрії, крокує з гордо піднятою головою і з пелюшок не відає фобій. Яка, торкаючись золота, трансформує його у платину.  Смілива, безтурботна, відкрита. І ні одна жива душа не знає, що там в неї усередині. Які порожнини і жерла вулканів, крижини пронизливої самотності дрейфують і труться одна об одну. До болю. До зубовного скреготу.

На що я можу сподіватися, якщо єдиний кровний брат, розказує усім направо і наліво, що я ненормальна?!

Читаю розкішну німецькомовну книгу, у якій подані невеликі історії із яскравими ілюстраціями. Свідомо не користуюся словником, намагаюся дотумкати до всього самостійно. У зошит виписую лише ті слова, які взагалі не можу розшифрувати, але якийсь бовдур весь час підкручує музику і мені все важче зосередитись. Терплю п’ять хвилин, десять. Набираю Стефано. Не відповідає. Уже набрався шотів чи заліз комусь під спідницю?

Дідько. Набундючена, спускаюсь униз.

І це твої друзі, Стефано?! З яких дебрів і на яких ліанах вони до тебе добиралися? Дівки відверто вішаються на своїх хлопців. Їх усього чоловік двадцять, але тупіт і галас такий, наче  придибали на водопій носороги. Вальяжно розкинулися на дивані, здійснили жорстокий набіг на холодильник, бухають, крутяться навколо своєї осі, регочуть як коні, тицяють пальцями у айфони та регочуть ще більше. Жах та й годі!

Хтось підкрадається до мене ззаду й обхоплює чіпкими клешнями:

- А хто це така? Я тебе знаю? М-м-м… солодко пахнеш.

А ти пахнеш куривом і перегаром. Відчіпляю від себе його настирні клешні і наполегливо торую собі шлях далі. Діставшись до музичного центру, притишую гучність практично наполовину. Було б не зле зберегти ці стіни, не хочу прокинутись вранці посеред руїн. Добре, що лосі в такому стані, що не помічають зміну амплітуди коливань.

Іллі, до речі, ніде не видно і слава Богу. Не встигаю про це подумати, як вхідні двері розлітаються і вони з братом заносять ящики.

- Пиво, коньяк, джин-тонік! - горланить Стефано.

Я сподіваюся, що в них порозкладаються печінки або вони їх вранці виблюють. Мене влаштує будь-який варіант.

- Стефано, забирайтеся надвір! Якого дідька смітити в хаті?

- Ох, моя сестрице! Ти знудилась у себе в вежі і вирішила вшанувати нас своєю священною присутністю?

П’яний вдризг! І сідав за кермо! Чи, може, це Ілля вів машину? Я на того лицеміра лиш мигцем поглянула і не збираюся більше ніколи дивитися.

- Ліно, ну чому ти така? Потанцюй, покайфуй, випий. Я тобі дозволяю. Тобі дозволяє твій старший брат.

Мене потихеньку охоплює злість. Татко подався до коханки, Віка від мене відморозилася, брат – повний кретин. Давно мені не було так паршиво.

- Давай так, ти потусиш з нами пів години, підручники від тебе відпочинуть, а потім ми усі дружно звалимо надвір. Домовились?

І не встигаю я рота розкрити, як Стефано хапає мене за плечі і розвертає лицем до друзяк:

- Моя молодша сестричка Ліна, - язик у нього знатно  заплітається. – Всіляко любити. Не ображати. Я слідкую за кожним.

Теж мені, захисник!

Забиваюсь в найдальший куток, подумки відраховую секунди. Кілька дівиць легкої поведінки намагаються до мене підступитись (мріють завоювати Стефано?), але я дарую їм такий звірячий погляд, що вони аж прохмеляються. Той типчик, який чіплявся до мене, теж робить спробу підкотити. Посилаю конкретно і подалі (і через тиждень не повернеться). Поступово утворюю навколо себе настільки похмуру і ядучу ауру, що мене б навіть куля не зачепила, не те, що їхнє моральне і фізичне розкладання.